Небезпечні думки

Марта поверталась додому з Лукою, тримаючи його теплу ручку в своїй. Він ішов, притишено нашіптуючи щось своєму дерев’яному лицарю, а вона… мовчала.

Їй здавалося, що в повітрі залишився аромат чоловічого парфуму — свіжого, трохи деревного. Він ніяк не хотів вивітритись. Вперше за довгий час її думки не були про оплату рахунків, недописаний макет чи чергову ніч без сну. Вони були про нього.

Про цього чоловіка.

Олег.

Його усмішка — некваплива, щира, трохи… доросла. Так не посміхаються випадкові перехожі. Так посміхаються ті, хто вміє слухати.

Вдома Лука одразу кинувся до іграшок, не знявши курточки. Марта машинально зняла йому шапку, погладила волосся.

— Ти щасливий сьогодні?

— Дуже! — голосно вигукнув він. — Бо в мене був тато! Справжній. З плечима! І він носив мене, мамо! Як у фільмі!

Марта сіла на край дивана, втупившись у стіну.

— Це… було добре, правда?

— Він повернеться?

— Ні, любий. Він просто допоміг. Він хороший, але… у нього своє життя. І в нас своє.

— А якщо я буду чемним і не їстиму кашу на килимі?

Марта засміялась — тихо, крізь сльози, які не дала собі розігнати.

— Це не має значення, сонечко.

— Але ж він теж був сам. Без дітей. Може, ми йому сподобались? — Лука підповз до неї й уперся головою в її коліна. — Мамо… а може, то й справді наш тато з казки?

Вона обійняла його. І сказала тільки:

— Не прив’язуйся, будь ласка.

А собі подумала: А як мені не прив’язатися, якщо я вже починаю?