Просто десять хвилин

— Маєш меч? — запитав Олег, коли Лука поклав свою гілку біля лави.

— Аякже! — хлопчик гордо витяг з кишені маленьку дерев’яну фігурку лицаря. — Це мій охоронець. Він завжди зі мною. Але сьогодні ти будеш замість нього, гаразд?

Марта сіла на лавку, закутавшись у пальто. Олег залишив пальто розстебнутим — мабуть, йому було не холодно, або він просто не звик до таких коротких зустрічей із дітьми.

Але виглядав він не так, як усі «прохожі». Не збирався поспішати, не дивився на годинник. Просто став на коліна поруч із Лукою і щиро сказав:

— Тоді, сер Луко, я клянуся захищати тебе в цьому осінньому королівстві. Проти вітру, листяних монстрів і нападів нудьги.

Лука розсміявся.

— Тоді я тебе посвячую! Але тільки якщо зможеш пробігти три дерева і не спіткнутись!

І він побіг. Гілля шаруділо, вітер піднімав золоті вихори, а цей чоловік — дорослий, строгий з вигляду — раптом побіг слідом. Невимушено, смішно, з трошки розхристаним виглядом, але щиро. Лука реготав, а Олег наздоганяв і голосно вигукував:

— Не дам втекти злому чаклуну! Зловлю — і дам печиво!

Марта сиділа. Серце стискалося й розгорталося водночас. Таке буває, коли щось усередині тебе відтануло — але ти ще не готова це визнати.

Це було… дивно.

Лука сміявся не тим сміхом, яким сміявся, коли вона вмикала мультики чи читала книжку перед сном. То був інший сміх — глибший. Щасливіший. Справжніший?

Ні. Ти просто втомлена. Вигадуєш зайве. Не треба мріяти. Не можна.

Вона дивилася, як Олег бере Луку на плечі й крутить, і хлопчик кричить:

— Я лечу! Я лицар на драконі!

— Мамо, дивись! Він сильний, як у казці!

Він. Сильний.

А вона? Вона — втомлена. Застигла. З кавою, що охолола, і руками, які більше звикли до клавіатури, ніж до дотиків.

Коли вони повернулися до неї, Лука сів на лаву, рум’яний, щасливий. А Олег мовчки подав їй каштан. Без слів. Просто каштан.

— Для королеви, — сказав він. — Бо її лицар відзвітував, що вона трохи сумна.

Марта зніяковіла. Посміхнулась. І намагалася не показати, як защеміло всередині.

— Тільки гра, — прошепотіла вона пізніше, коли Лука вже заговорився зі своїм лицарем-фігуркою.

— Я розумію, — відповів Олег. — Це гра.

Але вони обидва знали — гра може затягнути. Особливо, якщо хтось давно не грав у близькість.