Тато з казки

Осінній парк пахнув листям і теплим хлібом — десь неподалік хтось відкрив фургон із випічкою. Дерева скидали золото просто під ноги, діти бігали між кущами, а на лавках розташувалися втомлені мами з кавою в термогорнятках.

Марта сиділа на краю лави, тримаючи погляд на своєму сині. Лука бігав поміж дерев, тримаючи в руках гілку — сьогодні вона була його чарівною шаблею. Їй завжди трохи лячно відпускати його навіть на кілька метрів, але він був уже великий, як казав сам: «Мені майже п’ять, мамо!» — і хотів досліджувати світ.

На вулиці було прохолодно, вітерець скуйовджував каштани під ногами, але в Марти в серці панував ще холодніший протяг. Вона не спала другу ніч. Робота, замовлення, бухгалтерія, дитячий садочок, списки покупок, втрачена пара рукавичок… і вічна самотність на двох — така, яку не перекричиш мультиками чи ліпленням з пластиліну.

Вона озирнулась — Лука зник. Ще мить тому він був біля каштанів, а тепер… Порожньо.

Марта підхопилась. Серце вдарило десь біля горла.

— Лука! — крикнула вона й побігла вперед між деревами, розсовуючи гілки. — Лука, відповідай мені!

І тут почула.

— Мамо, дивись! Я знайшов тата!

Голос був радісний. Занадто. Надто…

Марта вибігла на відкриту галявинку — і застигла.

Її син стояв біля чоловіка. Високого, в чорному пальті, з темно-русявим волоссям і теплим, трохи здивованим поглядом. Лука смикав його за рукав і гордо дивився на маму.

— Оце він! — повідомив хлопчик, ніби оголосив про велике відкриття. — Мамо, це ж той тато з моєї книжки. Він такий самий!

Марта відчула, як земля під ногами трохи хитається.

Чоловік мовчав. Злегка усміхався. Його погляд зустрівся з її — і вона вперше за довгий час не відвела очей.

— Перепрошую, — видихнула вона. — Мій син… у нього багата уява.

— Це комплімент, — м’яко сказав чоловік, дивлячись униз на Луку. — Він підійшов, подивився мені в очі й сказав: «Ти мій тато з казки». Як я міг не зупинитися?

У Марти запекло щоки.

— Лука… — вона тихо присіла, беручи сина за плечі. — Ми не можемо так робити, сонце. Ми не підходимо до незнайомих людей і не називаємо їх татами.

— Але ж він… — хлопчик подивився на неї розчаровано. — Він схожий. І… добрий.

— Добрий — це чудово, — усміхнулась вона напружено. — Але це не робить його нашим.

Вона підвела очі. Чоловік усе ще стояв — не тікав, не роздратований, просто… ніби чекав.

— Вибачте, — повторила вона. — Лука любить вигадувати собі татів. У кожного має бути своя казка, правда ж?

— Іноді, — сказав незнайомець повільно, — казки трапляються в парках.

— Не з нами, — відповіла вона автоматично. Але в її голосі вже не було твердості.

Марта взяла Луку за руку. Зібралася піти. Але перед тим, як ступити перший крок, дитина знову смикнула її.

— Мамо, давай ще трохи побудемо з ним. Хоч десять хвилин?

— Лука…

— Я не проти, — сказав чоловік. Його голос був спокійний, із теплою усмішкою. — Якщо ви не проти. Мене звуть Олег.

І тоді вона, сама не знаючи чому, кивнула. Можливо, через Луку. Можливо, через той погляд — без нав’язливості, але з щирістю, яку вона не бачила вже роками.

— Добре, — прошепотіла вона. — Десять хвилин.

А може, на все життя — тільки вона про це ще не знала.