Розділ 2

                Гранд-Форкс, Північна Дакота.

                Джексон Малкольм втомлено зітхнув і відклав теку з документами вбік. Розслідування випадкового вбивства в торгівельному центрі поруч з державним університетом Північної Дакоти було завершено, прокурор чекав матеріали і звіти, аби передати справу до суду. Помічниця детектива перевіряла матеріали справи, але Малкольм знав – усе бездоганно. І, все ж, чомусь не відпускав команду додому.

                – Бос! – молодший детектив Колін Сміт вимкнув комп’ютер і поглянув на Малкольма поглядом кота з мультика про Шрека. – Бос, кур’єр прокурора внизу. Здаємося і ми вільні, так?

                – Так... – щось тривожило детектива, але він і сам не міг зрозуміти, що саме. – Так, можете йти додому. Ерін! – помічниця підняла голову від паперів і спокійно посміхнулася, запитально вигнувши брову. – Можеш закінчувати з оцим усім. Курт сяде і надовго. Жоден буквогриз його не відмаже.

                Ерін Фламмер поклала теку в коробку і важко піднялася зі свого стільця. Вона була на сьомому місяці вагітності, і скоро мала піти в декретну відпустку. Малкольм з жахом чекав того моменту, як муситиме шукати нову помічницю, адже Ерін була найкращою. Знайти їй заміну буде складно…

                – Бос, а ти? – Ерін, притримуючи свій живіт, плавно і повільно вдягнула пальто, доки Колін закривав коробку з матеріалами, що мав віднести кур’єру з прокуратури. – Сидітимеш іще? Може, допомога потрібна?

                – Ні, я сам, – Малкольм з удаваним роздратуванням замахав руками, ніби не помічників відправляв додому, а розганявв зграю гусей. – Все, геть звідси, і щоб я вас тут завтра не бачив. Всі вихідні!

                – Люблю тебе, бос! – посміхнувся Сміт, підхоплюючи однією рукою коробки, а іншою – Ерін під лікоть. – До післязавтра, мон женераль! Ерін, давай бігом, доки він не передумав! – зашепотів на вухо колезі. – Віктор заїде за тобою?

                Відповіді Ерін Малкольм вже не почув – його підлеглі увійшли в ліфт.

                Він і сам не знав, чому не поспішав додому. Можливо, причиною було те, що його ніхто не чекав в порожньому будинку. Детектив не мав навіть собаки, до якої поспішав би після роботи. Тому міг затримуватися в управлінні поліції стільки, скільки потрібно.

                Але сьогодні не відсутність родини змушувала його сидіти за робочим столом навіть тоді, коли в притихлому приміщенні не лишилося нікого, окрім нього і нічного прибиральника, що несхвально поглядав на детектива. Щось невловиме, таке, що майже неможливо пояснити з раціональної точки зору, тривожило його. Інтуїція, яка ніколи не підводила Малкольма, кричала про злочин.

                Телефонний дзвінок пролунав надто гучно в тиші порожнього поліцейського управління. Прибиральник від несподіванки впустив швабру і озирнувся на Малкольма, вибачаючись поглядом. Детектив удавано спокійно кивнув хлопцеві і підняв слухавку.

                – Детектив Малкольм. – відповів він у трубку. – Слухаю вас.

                – Сталося вбивство. – голос на іншому кінці дроту звучав неприродно, механічно, ніби крізь якийсь фільтр. – В Девілс-Крік. Зараз.

                – Конкретніше, сер? – ідентифікувавши голос, як чоловічий, уточнив Малкольм, відкриваючи блокнот. – Кого вбили? Хто? Адреса?

                – Аннет Мейнсфілд! – голос на мить затремтів, але той, хто говорив, зумів себе опанувати. – Вбивцю я не бачив… О, ні! Мені час. Знайдіть вбивцю!

                – Сер, назвіть своє ім’я! – зрозумівши, що зв’язок зараз буде обірвано, крикнув Малкольм, та в трубці звучали лише короткі гудки.

                – Дідько! – Малкольм сердито пожбурив трубку телефону і замислився. – Аннет Мейнсфілд… Чому це ім’я здається мені знайомим?