=48=

– Привіт, ти дуже зайнятий?

– Для тебе як завжди.

– Тобто, абсолютно вільний?

– Саме так.

Аня хихикнула на тому кінці трубки, і я теж не зміг стримати посмішки. До біса бізнес, коли коханій жінці потрібна хвилина твоєї уваги.

Мені було приємно, що вона сумує за мною і дзвінки ніяк не дратували, мабуть, навіть навпаки – я чекав на них. Хоча раніше з іншими жінками все було інакше. Мене нервувала їх нав'язливість, ці нескінченні напівголі селфі в смс, точно награний сміх відповіддю на мій моментами плоский гумор. Щоб сподобатися. Догодити.

Аня не робила нічого подібного, вона просто була собою. Такою, якою вона є. І саме це мене підкупувало в ній найбільше. Її прямота та дитяча безпосередність, її бажання любити самій та отримувати у відповідь не менші почуття.

Напевно, я справді закохався. Вперше.

І я був радий її чути.

Відкинувшись на спинку крісла, поклав схрещені ноги на стіл і перехопив телефон трохи зручніше.

– Які плани на сьогодні? Може, таки повечеряємо в тому ресторані на п'ятдесятому поверсі бізнес-центру? Вигляд із вікна на місто тобі точно сподобається, обіцяю.

– Ідея приваблива, але перенесемо ресторан на потім, гаразд? – І додала загадковим голосом: – У мене для тебе є сюрприз.

Сюрприз? Сюрпризи я люблю не дуже, але якщо їх приготувала вона, то інша справа.

– І що потрібно від мене?

– Приїхати додому до восьмої вечора.

– І тільки?

– Так! – У її голосі відчувалася м'яка посмішка, і згадавши її губи, я захотів поїхати додому прямо зараз. – Не раніше і не пізніше. Сюрприз потребує підготовки.

– Ну добре, рівно о восьмій я приїду, – я вже хотів попрощатися і скинути виклик, тому що на другій лінії побачив дзвінок від людини, яка ніяк не повинна була мені дзвонити. Просто нема чого. Але Анін голос змусив мене почекати.

– Рустаме…

– Що?

– Я сумую, – сказала вона, і я прямо на власні очі побачив, як вона при цьому почервоніла.

Як і щоразу, коли справа доходила до ніжностей та зізнань. Вона ділилася ними з великим задоволенням, але при цьому трохи бентежилася.

– Я теж сумую. Як безумний. До вечора, Аню.

Дзвінок на другій лінії вже перервався, і я подумав, що напевно набрали мене випадково. Дзвонити не було потреби, ми вже все з нею вирішили. Краще набрати квітковий бутік та замовити найрозкішніший букет… Або краще поїхати туди самому та обрати квіти особисто.

Від роздумів мене відвернув черговий дзвінок.

Другий за кілька хвилин? Навряд чи це збіг.

– Я слухаю.

– Рустам Тиграновичу? Це Ольга Євгенівна. Тихомирова. Лікар із клініки репродуктивної…

– Я зрозумів, – перебив я її. Слухати люб'язності не були ні найменшого бажання, мій час надто дорогий. – Що ви хотіли?

– Нам треба зустрітися та поговорити. Особисто. Це дуже важливо.

– Поговорити? Про що? Ми вже розірвали контракт, більше я ваших послуг не потребую.

– Я не пропоную вам послуги, мова піде про Ганну.

Почувши її ім'я я моментально напружився. Приємний смак від недавньої розмови змінилося тривогою.

– Що саме про Ганну ви хочете мені сказати?

– Я розповім вам усе лише за особистої розмови. Потім ви самі зрозумієте, чому. Це дуже делікатна тема.

Я міг би послати її та забути цю безглузду розмову, але щось змусило мене відмовитися від цього рішення.

Може бути та сама вроджена чуйка, яка дозволила мені колись звести бізнес з нуля та не просто не прогоріти у складний час, а побудувати цілу імперію.

– Сьогодні о шостій тридцять. Ресторан "Вітрило". Не спізнюйтесь, – я скинув виклик і замислився.

Що такого ця лікарка може розповісти мені про Ганну, чого я ще не знаю?

Я знаю про неї навіть більше, ніж вона сама: зібране колись досьє виключає можливість пропуску якихось важливих деталей її біографії.

Швидше за все під приводом розмови про мою жінку вона просто вирішила втюхати мені якісь послуги. Якщо це виявиться так, їхня клініка втратить головного спонсора.