=44=

Забувши настанови сидіти тихо, я різко підскочила з місця і кинулася до дверей.

– Я тут! Усередині сараю! Рустам!!

Я молотила кулаками по прогнилих дошках з такою розлюченістю, що напевно завтра будуть збиті кісточки пальців. Але мені було все одно, лише б забратися вже звідси.

– Відійди від дверей! – Скомандував Рустам, і почувши його голос, я відчула, як защипало очі.

Він не кинув мене.

Відійти я не встигла: Денис схопив мене за талію та відтяг до дальньої стіни, приставивши до боку щось холодне і тверде. Аналізувати, що це, було ніколи – пролунав удар та хисткі двері відчинилися.

По той бік стояли двоє чоловіків у чорному та... Рустам. Як завжди у строгому стильному костюмі. Тільки без краватки та рукава піджака були закатані до ліктів.

– Аня! – промовив він та впевнено рушив у мій бік, але верескливий окрик Дениса змусив його зупинитися:

– Ще крок, та я вистрілю!

Щось тверде притислося до мого боку щільніше.

– У нього пістолет, Рустаме! – очі сповнилися сльозами, але я до болю закусила губу, аби не розплакатися і не показати свою слабкість.

Один із чоловіків у чорному підняв автомат, але Рустам рухом руки змусив його опустити зброю.

– Зараз ти відпускаєш дівчину, кладеш пістолет на підлогу та піднімаєш руки, так, щоб я їх бачив, – твердо промовив він. – Раджу зробити так, як я сказав.

– Інакше що?

– Краще тобі не знати.

І тон, яким він це сказав… На місці Дениса я послухалася б одразу, але той м'явся. Хоча тиск пістолета став слабшим. І взагалі він відчутно затремтів, але, мабуть, жага наживи була сильнішою за порятунок власного життя.

– Чорта з два я її відпущу! – Високим голосом прокричав Денис. – Мені потрібні гроші! П'ять мільйонів! Дрібними купюрами та просто зараз!

– Ти, мабуть, дуже любиш кіно, хлопче? Ну, ті фільми, де круті дядьки учиняють свавілля та виходять із води сухими? У твоєму випадку так не буде, це я гарантую тобі. Відпусти її, а потім...

– Що потім?

– Ми обговоримо твою умову, – криво посміхнувся Рустам, та мені навіть стало боязно за долю ідіота Дениса.

А якщо Рустам... уб'є його... Прямо тут, на моїх очах...

Про те, що буде, я намагалася не думати, як і про те, що всього один його невірний рух, і я теж вирушу до предків.

– П'ять мільйонів, інакше я навіть з місця не зрушу! – Наполегливо повторив Денис, різким помахом руки прибравши вологу з спітнілого чола.

Напевно він у стані афекту, тому що більшого боягуза ще пошукати.

– Ви, мільярдери, зовсім зажерлися, навіть уявлення не маєте, що таке бідність. Коли нема на що купити їжі!

– Мені варто тебе пожаліти?

– Не потрібна мені нічия жалість, тільки гроші!

– А ти не намагався заробити їх чесним шляхом?

Рустам явно тягнув час, швидше за все, обмірковував, як краще вивести з гри Дениса, щоб не постраждала при цьому я. Пістолет – це не жарти. Денис наляканий, він може вистрілити просто випадково.

Чомусь мені не було страшно за своє життя, я думала… про дитину. Так, я стояла і думала про крихітний ембріон, який, можливо, зараз у мені. Чоловічок, якого я спочатку зовсім не хотіла, а тепер… тепер все дуже змінилося.

– Я просто хочу грошей! І не таку вже величезну суму. Ваш автомобіль коштує дорожче. Невже важко віддати мені п'ять лямів та я по-тихому звалю? Анька не постраждає, обіцяю, більше я до неї навіть не підійду, – пообіцяв Денис, знову втерши лоба. – Несіть гроші, і я її відпущу.

– Бачу, я не маю вибору. Доведеться прийняти твої умови… – зітхнув Рустам, і я перевела на нього здивований погляд. Напевно, хлопці у чорному за його спиною здивувалися не менше.

– Ну от, це я розумію – ділова розмова. Чекаю, – промовив явно задоволений Денис і помітно розслабився.

А далі все сталося настільки швидко, що я не встигла нічого зрозуміти: Рустам різко підірвався вперед і одним точним ударом ноги вибив з рук Дениса зброю. Пістолет з глухим стукотом упав на дощату підлогу і один із бездіяльних до цього людей одразу ж його підняв. А другий обхопив мої плечі і швидко вивів із сараю за двері.

– Відпустіть мене! – Я намагалася вирватися. – Пустіть, кому говорю!

Чоловік продовжував мене утримувати, але ми зупинилися на мосту. Так, що відкривався огляд на те, що відбувається всередині сараю. Щоправда, зовсім поганий: світла ліхтаря і місяця, що валявся на підлозі, було недостатньо. Але дещо я таки побачила – Денис сидів на підлозі, прикривши голову руками. Здається, хтось встиг непогано отримати.

– Це все вона! – хникав Денис. – Це була її ідея. Анькіна!

– Що ти верзеш?

– Так! Вона вирішила в такий спосіб струсити з вас грошей, поділитися обіцяла! Та там навіть пістолет – звичайний травмат і вона це знала!

Ось цієї зухвалої брехні я слухати не могла. Висмикнувши руку я рвонула назад у сарай.

– Як ти смієш брехати? У тебе є совість? Ти обдурив мене, приспав хлороформом, притяг сюди! Не вір йому, Рустаме, будь ласка!

– Звісно, ​​не вірю. Заспокойся. Іди сюди, – Рустам прийняв мене у свої обійми і ніжно погладив по спині. – Ти в порядку? Він якось образив тебе? Якщо він хоч би пальцем…

– Та яке там! – Закричав на свій захист Денис. – Не чіпав я її! Навіть їжі он притаранив.

– Це правда? – Запитав Рустам, дивлячись мені в очі.

– Так. Крім того, що він мене приспав і тримав без води кілька годин.

- Ти не давав їй води? – заревів Рустам, обертаючись на мого колишнього.

Він явно хотів знову пустити в хід кулаки, але я зупинила його.

– Не треба, не забруднюй об нього руки. Найкраще поїхали додому, не хочу більше тут перебувати.

Рустам важко дихав, явно перебуваючи в люті, але моє прохання його трохи заспокоїло. Дихання стало рівнішим, погляд м'якшим.

– Так, звичайно. Ідемо звідси. Заїдемо дорогою до клініки, тебе огляне лікар.

– Ні, не треба, зі мною все гаразд. Просто поїхали звідси.