=42=

Страшенно боліла голова, наче хтось приклав до потилиці вагомий кулак. І страшна, просто нестерпна спрага…

– Пити… – прошепотіла я в порожнечу, зовсім не впевнена, що моє прохання хтось почув. Судячи з могильної тиші навколо – ніхто. Я тут одна.

Але тут – це де саме?                                   

Останнє, що я пам'ятала, це те, як Денис проводив мене довгим коридором у вбиральню, а потім заштовхав у якесь приміщення, приклавши до носа просочену чимось хімічним ганчірку. Щось таке, від чого я одразу вирубалася.

Це напевно було не те саме місце. Там було щось на кшталт комори: стояли якісь відра, на полицях лежали стоси ганчірки та засоби для чищення. Тут було практично порожньо та сильно пахло вогкістю. Вода. Річка або озеро. І… риба?

– Гей! Є тут хто-небудь? – Голосно запитала я та підняла голову.

Звичайно, ніхто мені не відповів і постала перед очима картина була досить гнітючою: невеликий зроблений з колод будинок, забиті дошками вікна та перевернутий вгору дном старий дірявий човен біля стіни. Пара зламаних весел та гнилі сітки.

– Денис! – Покликала я, чудово знаючи, що відповіді не дочекаюся.

Жах того, що відбувається, тільки почав до мене доходити.

Цей придурок мене викрав! Не знаю, виношував він цей план давно чи діяв за ситуацією, але факт залишається фактом – я тут, у цьому дивному занедбаному місці і, напевно, ніхто не знає, де я.

Телефон! – мене осяяло. Локація!

Я намагалася незважати на біль у м'язах – а їх ніби замінили шаром вати – я піднялася з підлоги та обнишпорила кишені, потім пошукала свою сумочку. Її я знайшла досить швидко – вона валялася тут же поруч на старому матраці, але телефону всередині, звичайно, не було. Як і гаманця.

– Господи, ну і ідіот! – Вилаялася я, дивуючись його безпросвітної тупості.

Невже він справді думав, що його план геніальний? Вкрасти людину серед білого дня, у закладі, де була купа людей. З охоронцем, який спостерігав з вулиці… Та йому дуже пощастило, що йому взагалі вдалося якимось чином витягнути мене з цього кафе. Може, там був якийсь чорний хід...

Може, прозвучить надто самовпевнено, але я на диво не надто злякалася. Точніше, не так, як мала б, напевно. Будь то хтось інший, невідомий, той, від якого невідомо чого чекати. Але Денис! Потрібно бути справжнім ідіотом, щоб наважитися на таке.

Чого він хотів цим досягти? Хоча зрозуміло, чого – викупу. Напевно, у нього вистачило "розуму" зателефонувати Каримову та вимагати за мене якусь суму. Іншого виправдання цьому воістину безглуздому вчинку в мене просто не знаходилося.

І я теж гарно себе проявила… Дозволила собі припустити, що люди змінюються. Від таких, як він, каверзи потрібно чекати завжди.

– Чорт, – вилаялася я, обтрушуючи спідницю від шару павутиння. Голова була ніби наповнена свинцем та ковток води був би дуже доречним.

Спираючись долонею об стіну, я дійшла до протилежної стіни та відсунула ногою занавіску, одразу ж почувши шелест та тупіт лапок.

О Боже! Сподіваюся, це не щури?!

Але найжахливіше чекало мене далі: наївно вважаючи, що цей безсердечний гад залишив мені попити, я зазирнула в старе алюмінієве відро і мене ледве не вивернуло – там, на самому дні лежали кілька рибин, що вже майже розклалися. Так ось звідки йшов такий страшний сморід!

Шлунок скрутило тугим вузлом, я різко підірвалася до дверей та посмикала на себе ручку, що вже бовталася. Незважаючи на хисткість, двері трималися на петлях досить міцно, і засув, який закривав будинок з того боку, теж колись зробили на славу.

– Гей! Є тут хто-небудь?! – Прокричала я в невелику щілину, ловлячи ротом ковтки дорогоцінного свіжого повітря.

Боже, навіщо я рушила з місця цю кляту рибу!

– Гей!                                                                      

Я припала оком до дірки та побачила водну гладь, порослу осокою та очеретами, щербатий пірс, що складається з гнилих дощок.

Мабуть, ми десь за містом, може, поблизу є якесь садове товариство. Далеко він мене відвезти не міг точно, отже, ми десь у межах міста.

Я почала згадувати назви дачних селищ, але як на зло зовсім нічого не спадало на думку.

Дуже хотілося пити, їсти та таблетку аспірину. А ще не завадило б відвідати туалет, адже до вбиральні я тоді так і не потрапила.

Я дуже намагалася не піддаватися паніці, намагалася не падати духом. Напевно, Рустам підняв зараз на вуха всіх своїх знайомих з органів і ось-ось мене знайдуть.

Але пройшла за моїми приблизними уявленнями година, дві, сонце вже почало сідати за високі посадки, а допомога досі не з'являлася.