=40=

Я закрив папку і стиснув кулаки.

Диявол роздери, та що ж це таке відбувається?

Прокляте дівчисько ніяк не йшло з голови. Її обличчя постійно стояло перед очима. Ясний погляд, посмішка, що іскриться, ямочки на щоках.

Чорт. "Ямочки". Коли я взагалі про щось подібне думав? Хіба насамперед звертав увагу на подібні дрібниці? Дівчата злилися в один сірий і безглуздий образ. Брав, що хотів, отримував розрядку та рухався далі. Мене зовсім не турбували їхня чарівність, чи є в них ямочки, чи блищать їхні очі. Вони були мені байдужі. Ніяк не чіпляли, не бентежили. А тепер – якого біса коїться? Що це за пекло?

Я взяв іншу папку, відкрив, перегорнув пару сторінок та теж закрив.

Знову. Відьма. Як вона примудрялася? Влізла в голову, увійшла до розуму голкою. Я не уявляв, що таке взгалі реально.

Спершу ніби відволікся, поринув у роботу, а потім як почалося, помчало. Прямо по наростаючій. Без гальм. Тільки вона скрізь. Манила, дурманила, а потім відштовхувала.

Вчорашній вечір знову та знову виникав у пам'яті.

Відмовила. Ха. Відшила мене. І зізнаюся чесно, я оцінив. Мені сподобалося. Може, якби вона повелася інакше, було б простіше її позбутися. А так стало до одуру смачно.

Так, саме це слово відображало мої почуття найкраще.

Смачно. З нею абсолютно все виявлялося саме "смачно". Говорити. Слонятися по парку атракціонів. Дивитися в сяючі очі. Слухати звук її голосу. Навіть мовчати й те було “смачно”.

Що тоді говорити про поцілунки?                

Мене забрало і розмазало від самого невинного торкання губ до губ, від відчуття її дихання, збитого, стривоженого. А як вона бентежилася, як тремтіла, як напружувалася та плавилася під моїми пальцями. Я відчував, що міг здобути більше, набагато більше. Якщо тільки дівчина це дозволить, якщо розслабиться та відправить заборони кудись подалі.

Дзвінок відволік мене від роздумів.            

– Так, –  гаркнув я, навіть не глянувши на екран, прийняв виклик на автоматі.

– Твій трюк не спрацює, Рустаме.               

Я скривився.                                                      

Залмаєв. Тільки цього виродка зараз не вистачало. І чого він лізе? Про який ще трюк мова? Довелося напружитися, щоби пригадати деталі.

Точно. Я ж забезпечив йому мороку на найближчий місяць. Ну не треба було лізти на мою територію. Не треба було чіпати мою жінку. Нехай дякує, що одразу йому руки не відірвав. Наступного разу я зовсім не такий добрий буду. Знищу ту тварюку на місці.

– Подивимося, Булате, – відповів я.              

– Хочеш видавити мене зі столиці?            

– Ні, з чого ти взяв? – хмикнув. – Але припускаю, що скоро тобі доведеться покинути країну.

– Навіть так?                                                     

– Ти сам збирався на острови.                     

– Ти загрався, Рустаме, – процідив Залмаєв. – Я знайду спосіб повернути тебе до витоків. Рахуй хвилини.

– Хай щастить, – я посміхнувся.                     

– Упевнений, що непереможний? Думаєш, я не знайду слабку ланку? Ти багато кому встиг перейти дорогу. Багато хто точить на тебе зуб. Варто свиснути – я наберу армію твоїх ворогів.

– Армію невдах? – поправив я. -– Залиш ці маячні фантазії при собі. Я не битимуся з тим, кого в секунду нагну. Хоч із армією, хоч без. Ти програв.

Я додав би ще пару фраз, порадив йому змиритися та проковтнути, звернутися до психолога, щоб краще впоратися з цією проблемою, але було шкода витрачати слова на чергового невдаху.

– Рано радієш, – кинув мені Залмаєв. – Раптом я вже роздобув такий козир, що його тобі не перебити? Раптом я знайшов справжню бомбу?

Як же нудно. Іноді я реально шкодував, що ніхто не міг скласти мені гідну конкуренцію. З такими слабкими та нікчемними супротивниками сам починаєш грати набагато гірше.

– Дивись сам на цій бомбі не підірвися, – підбив підсумок я та скинув виклик.

Досить дурнем маятися, настав час зайнятися роботою.

Ось тільки попрацювати знову не вийшло. Лише варто мені завершити розмову з Залмаєвим, як пролунав новий дзвінок.

Знову він?                                                      

Я спохмурнів, побачивши номер начальника охорони. Стандартну доповідь я від нього вже отримав. Приводів дзвонити не було, якщо не брати до уваги термінові ситуації.

Що могло статися?                                            

Я прийняв виклик.                                                  

– Пане Карімов, вибачте, що турбую вас, але тут така справа… розумієте, навіть не знаю, що сказати… з чого почати…

– Навіщо тягнеш час? – обірвав його. – Викладай прямо.

– Ваша дівчина зникла.                                      

– Повтори.                                                              

– Ганна Лазарєва, – продовжив тремтячим голосом. – Вона… вона зникла.

– Що? – Запитав, а потім вилаявся так, як з часів дитбудинку не висловлювався.

– Рустам Тиграновичу, я сам не розумію, – забелькотів недоумок. – Микола ані на крок від неї не відступав, скрізь слідував тінню, а потім вона ніби випарувалася, як крізь землю провалилася. Ми обшукали весь район, перш ніж вас потурбувати, обнишпорили кожен кут, кожну підворітню.

– Стоп, – заткнув ідіота. – Виходить, ти мені ще й не одразу все повідомив? Коли дівчисько зникло? Дідько. Скільки часу пройшло?

– Пара годин, – мало не хникав він.

Дорослий мужик впав у істерику від примітивних питань.

Диявол. Як я примудрився найняти його? Сам про що думав? Чому не розпізнав, що він закінчений дебіл? Всередині спалахнула лють.

– Миколи до мене, – наказав я. – Швидше.

– Рустам Тиграновичу, він нічого не…

– Я хочу бачити його. Зараз же! Зрозумів?

– Звісно, ​​буде виконано. Повірте, ми намагаємося, пошуки продовжуються. Ми шукаємо Ганну, не зменшуємо темп.