=37=

Побачення виявилося чарівним.

Ой, стоп, яке побачення? Вечір. Просто гарний вечір. Спершу обід, потім прогулянка до парку атракціонів. Багато всього сталося, але, звісно, ​​жодним побаченням це й близько не було. Так, ми лише разом провели час. Дуже багато часу.

Я досі відмовлялася вірити, що Карімов і справді приділив мені стільки годин у своєму графіку. Може, він відпочивав у такий спосіб? Розважався?

Ну я виявилася для нього ніби приємною забавою, от і захопився, не розрахував. Взагалі, нормально думати про те, що відбувається, практично не виходило, занадто багато емоцій на мене обрушилося.

Спочатку все проходило напружено, а потім я забулася та розслабилася. Хоча іноді дуже бентежив погляд Рустама Тиграновича. Тобто просто "Рустама". Мені досі було складно називати його так, звертатися без формальностей ще й на “ти”. Але з іншого боку це начебто робило нас ближче.

Ой, про що я тільки думала? Що означає це “ближче”? Де він та де я? Ми люди із різних планет, наші світи не перетинаються. У нас не могло бути нічого спільного.

Однак я ловила себе на тому, що мені дуже подобається, коли він поруч.

Рустам Тигранович. Рустам.                              

Дурацька ідея, взагалі ідіотська, тільки мене тягнуло повторювати його ім'я частіше, нехай навіть просто подумки. Напевно, я намагалася звикнути до нового способу звертання до нього.

Я не хотіла, щоб він вважав, ніби я його боюся, бо тримаю дистанцію. Ні, страху я не відчувала. І взагалі, чому б не відкинути офіційність у спілкуванні? Ми ж опинилися на рівних. Правильно?

Дивно, але я ніби відкривала його з якогось нового боку, іноді маска ніби спадала з його ідеального обличчя та мені вдавалося розрізнити справжні почуття, живі емоції цього владного та впливового чоловіка, який давно звик грати чужими долями та навряд чи замислювався щодо наслідків власних дій.

За день, який ми провели разом, я зрозуміла, що Рустам умів посміхатися. Щиро. По-справжньому. Без натяку на глузування чи знущання. А ще він умів дивитися так, що тремтіння пробігало по тілу, змушувало трястися зсередини та часом у мене підгиналися коліна від тієї мощі, що таїлася в чорних очах.

Моє ставлення до нього змінювалося. Більше не вдавалося сприймати його ні як грізного боса, ні як зарозумілого покидька, що сп'янів від почуття абсолютної вседозволеності та викрав мене, щоб замкнути в чотирьох стінах.

Здавалося, між нами похмура та непорушна перешкода.

Коли все змінилося? Чи я просто дурна дівчинка, яка досі вірить у казки? Поринула в ілюзії від того, що ми так добре провели час разом?

Я поділилася з ним особистим, таємним. По чистому випадку випалила декілька думок щодо феєрверку, а потім прикусила язик.

Ну, що за дурниці? Мої зізнання виглядали якось по-дитячому.

Хоча хіба Рустам здивувався б моїм смакам після бургерів та оглядового колеса? Тут відчувалося, що в нього це вперше. Мільярдери явно проводили дозвілля інакше.

– На човні покататися хочеш? – Раптом запитав він та кивнув у бік річки, на якій організували ще один атракціон.

– Хочу, – посміхнулася я, але швидко схаменулась. – А як же ти керуватимеш нею?

– Думаєш, не впораюся? – хмикнув.                  

– Ні, – хитнула головою. – Просто ти ж у костюмі, це не дуже зручно.

Рустам скинув піджак на лаву та закотив рукави, всім своїм виглядом показував рішучість втілити план у життя.

Я озирнулася на всі боки в пошуках його охоронців, але ті примудрялися вміло маскуватися та губитися в натовпі.

– Ах! – скрикнула, коли чоловік легко підхопив мене на руки та поніс до човнів.

– Я й не з такими завданнями справлявся.    

– Ти що? – смикнулася. – Я ж сама можу дійти.

– А я хочу донести, – суворо заявив він.             

Він посадив мене на борт човна, сам влаштувався навпроти та взявся за весла, потужними гребками направив човен у потрібний напрямок.

Це було дуже романтично. Відблиски вогнів на воді, сплески води.

Я заплющила очі, а потім розплющила та здивувалася, адже майже відразу пролунав свист, потім послідували вибухи. Небо осяяло сліпучими сполохами.

Феєрверк. Справжній салют.                                 

Але як таке виявилося можливим? Сьогодні ж не було свята. Чому раптом вирішили відзначити день особливим чином?

Я подивилася на Карімова та знайшла відповідь на запитання.

– Це ти, – промовила тихо. – Ти все це влаштував.

Він лише посміхнувся.                                        

Коли чоловік встиг стільки всього організувати? Як примудрився? Ось ми розмовляли, обмінялися парою фраз, а потім він поніс мене до човнів.

Здається, я бачила, що він дістав телефон, перевіряв щось. Мабуть, надіслав кілька повідомлень.

І цього вистачило? Лише кілька слів?                   

Рустам раптом залишив весла та накрив мої долоні своїми.

– Аня, – тільки й промовив він.                                

Просто сказав моє ім'я, а мене миттю обдало хвилюванням.

– Ти справжня? – хрипко запитав Карімов, вдивляючись у мої очі, ніби хотів прочитати відповідь саме там.

Навколо точно похолоднішало.                                 

Я мимоволі повела плечима. Від питання, що прозвучало, стало трохи не по собі. Усередині розгорілася тривога.

– В якому сенсі? – глухо промовила я та насупилась.

Рустам похмурнів.                                                 

– Забудь, – вимовив з несподіваною різкістю.

Вся магія вечора випарувалася кудись. Навіть буйство феєрверку не сприймалося так яскраво, як раніше, снопи блискучих іскор стрімко потьмяніли, сполохи салюту перестали радувати. Світ навколо померк.

– Ні, – твердо заявила я. – Поясни.                          

Він мовчав, але мої руки не відпустив, навпаки ще сильніше стиснув долоні, та його впевнений натиск обпалював мою шкіру.