=36=

“Маячня”, – так я думав дорогою до парку атракціонів, але вирішив дати цій ідіотській вигадці шанс, виключно тому що туди хотілося Лазарєвій.

Я ніколи не бував у подібних місцях, не витрачав час на дурниці. Це ж для дітей, для сопливих підлітків. У минулому не було кому відвести мене туди, а тепер я не знаходив жодної причини самостійно відправитися в парк. Якась нісенітниця. Марна витрата часу. Я розумів, що нічого не втрачав. Дивувався, навіщо дівчині раптом туди так сильно закортіло. Забава для дітлахів. А ми вже давно дорослі.

Гаразд. Раз забажала цього – отримає. Дивним чином мені захотілося зробити їй приємно. Хоча по факту я б вважав за краще подарувати їй більш серйозний подарунок, ніж пара годин, проведених у якомусь безглуздому парку.

Може, щось із коштовностей? Автомобіль?    

Я мимоволі посміхнувся від цих думок. Ні, я вже трохи вивчив Лазарєву, тому чудово усвідомлював, як вона відреагує. Нізащо подібне не прийме, поверне миттєво, ще й образиться. Але тут завжди можна знайти обхідні шляхи. Під приводом чергового офіційного прийому вручити їй діаманти. Нехай одягне, нехай звикне. Потім буде важче їх позбутися.

Тільки диявол роздери, навіщо їй ті діаманти? Я чудово розумів, що найдорожчі камені здадуться дешевими стекляшками на тлі її очей, що горять наче полум'я. Ніякі коштовності не стояли поруч із її відкритістю та щирістю.

Чорт. Звідки всі ці думки бралися у моїй голові?

Я намагався пригальмувати, прийти до тями, скинути дивну магію цієї чарівності. От правда – я намагався. Але нічого не виходило, і близько не вдавалося.

А зовсім скоро все гірше стало. Ми приїхали до проклятого парку атракціонів та дуже скоро я втратив залишки свого контролю.

– Ходімо на карусель! – Вигукнула Лазарєва.     

Це ж для маленьких дітей.                                   

Я не встиг відмовитись, тому вона легко затягла мене на перший атракціон. Я ніби й пробував заперечити, але не зміг, занадто багато захоплення палало в її ясних очах, занадто сильно вона стиснула мою долоню крихітними пальцями.

Карусель виявилася величезною і, зважаючи на розмах, за габаритами, явно призначалася для дорослих. Напевно, цю штуковину тут спеціально для батьків поставили, щоб вони не нудьгували, доки їхні дітлахи веселяться поблизу.

У будній день тут було не так багато народу. На щастя. Я сподівався, охорона припинить будь-які спроби зробити наші фотографії, а якщо хтось спробує роздобути знімки, що мене хоч якось компрометують, то миттю втратить всі свої камери.

Я міг легко уявити заголовки газет.                    

"Мільярдер впав у дитинство", "Навіщо Карімов відбирає забави у невинних дітлахів?", "Що Карімов забув у парку розваг?" – причому це початок, далі було б набагато більше. Репортери перегризли б один одному горлянки за такий ексклюзив та мої знімки в одному з розписних вагонів паровоза, куди Лазарєва потягла мене далі.

Але скоро стало на все начхати.                          

Я захопився. Повівся. Безнадійно залип. І, звичайно, справа вже була зовсім не в парку розваг. Я раптом упіймав себе на тому, що ніколи нічого подібного не відчував. Стало зовсім не важливо, чим я зайнятий. Значення грала лише компанія.

– Тобі подобається? – Запитала Лазарєва.    

– Шалено, – відповіла вона та я усвідомив, що дівчина ні краплі зараз не збрехала. – Ой, а навіщо ви купили таке величезне відро?

– Ви? – обірвав я і вигнув брову.                          

– Пробач, – одразу посміхнулася вона. – Ти придбав. Навіщо стільки попкорну?

– Ти ж хотіла.                                                  

– Але там є маленькі порції. А цієї вистачить на цілу родину.

Щось подряпнуло під ребрами, але я не розібрав, що саме, просто знизав плечима та посміхнувся.

– Я тобі допоможу, – сказав та відправив жменю попкорну до рота.

Вона засміялася. Дивне враження, я й сам це розумів, проте в той самий момент мені здалося, що всюди розсипалися блискучі діаманти. Хоча напевно, довкола просто спалахнула ілюмінація, адже вже стемніло.

– А може ви… ой, тобто ти… підемо на колесо огляду? – раптом випалила дівчина та кивнула вбік. – Зараз там якраз буде гарний краєвид.

З попкорном було покінчено, і ми вирушили виконувати програму далі.

Довелося визнати, тут полягало щось особливе: відчути себе простою людиною, забути про пафос та мішуру. Розкіш давно стала звичною частиною мого життя, а тут я раптом знову опинився в минулому, повернувся до витоків, з яких колись починав свій шлях. Я ніби повернувся назад. Як проста людина стояв у черзі, чекаючи, коли нам дозволять увійти до відповідної кабіни.

Ха. Бачив би мені зараз хтось із моїх ділових партнерів чи конкурентів. Я та черга. Взаємовиключні поняття. Я забув, коли чекав хоч чогось.

– Гарно, так? – Запитала Лазарєва та очі її засяяли.

Дівча закрутила головою на всі боки, як тільки ми зайняли свої місця та колесо рушило далі.

– Я ж казала. Вражаючий краєвид. Нічне місто з висоти пташиного польоту. Ох, я знала, що буде чудово, але не підозрювала, як сильно захопить таке видовище! Дихання вибиває. Правда?

Звісно правда.                                                     

– Річка. Міст. А як дивовижно виглядають звідси прості дороги, автомобілі. Там ніби безліч сяючих ниток. Дивись, там театр! Величезна будівля. Вона дуже ефектно підсвічується. Тобі подобається?

– Звичайно.                                                           

– Вражає, – видихнула вона із захопленням.

– Згоден.                                                             

Тільки я дивився не на нічне місто. На неї. Дивився та відірватися від такого видовища не міг.

Іскри непідробного подиву у світлих очах. Щира посмішка, широка та сліпуча. Ямочки на щоках. Від Лазарєвої віяло чистотою. Мені здалося, я ніколи раніше подібних людей не зустрічав. Справжніх. Чи просто не помічав? Цінив зовсім інші якості? Та чортзна. Тепер все здавалося не таким важливим. Мої думки займала вона. Вона одна. Та й годі. Світ довкола розчинився, зник без сліду, перестав існувати.