=31=

– Які в тебе плани? – Запитав я.            

Лазарєва трохи здригнулася і знизала плечима.

– Ніяких, – відповіла, ніби одразу напружилася.

Чорт. Я серйозно обмежив її свободу, а тепер ставлю такі безглузді питання. Дівча не планувала ставати матір'ю мого спадкоємця. Жила собі спокійно, а я вирвав її зі звичного устрою, весь світ перевернув.

– Є пропозиція, – продовжив я, спостерігаючи за реакцією.

– Рустаме Тиграновичу, ви вибачте, але якщо знову треба йти на якийсь вечір, то я для цього не підходжу.

Підходить. Дуже вона підходить. Прикрасить собою будь-який захід. Начебто звичайне дівчисько, з простої родини. Скромна. Соромиться всього. Але чорт роздери, в ній відчувається порода. У самій поставі, у розвороті плечей, у тому, як вона скидає підборіддя вгору. Та в усьому. Таке не купити та не підробити. Жодні гроші не допоможуть, скопіювати нереально. Потрібно з цим народитися.

Гаразд. Нині не про те йшлося. Мені й справді не хотілося тягнути її на черговий нудний прийом. Тягнуло побути наодинці. Вийти кудись, але без зайвих очей та вух. Опинитися поза стінами мого будинку, змінити обстановку.

Прокляття. Я на побачення збираюся її покликати? Схоже на те, і найідіотніше – я навіть боюся про це подумати.

– Я пропоную пообідати вдвох.                   

Отетеріти. Вимовив це та прямо в обличчя її поглядом вп'явся, зрозумів, що відчувають сопливі підлітки. У мене ніколи не виникало проблем із дівчатами. Я взагалі нікого всерйоз не сприймав. Самі завжди липли. Ще до того, як розбагатів та піднявся на вершину, я без зайвого напруження міг знайти собі пару, розважитись у будь-який бажаний спосіб.

А тут… вперше таке марення коїться. Справжнє прокляття.

– Тільки ви та я? – насупилась дівчина.        

– Чи є заперечення?                                      

– Ні, але ж вам на роботу потрібно.             

– Хто сказав? – хмикнув. – У мене вихідний.

Вона посміхнулася.                                          

– Що смішного? – я проти волі похмурнів.       

– Нічого, – блиснула очима. – Здавалося, ви без вихідних працюєте. А тепер раптом графік помінявся.

– Збирайся, виїжджаємо за годину.                

– Ви ніби наказ віддаєте.                                  

Ха. Наказ? Та я з нею шовковим стаю, сам себе не впізнаю, ніби розумом від цієї дівчини тронувся. Зовсім з'їхав з глузду.

– Я тебе запрошую. Добровільно.                     

– А може, що й силоміць потягнете кудись? – Знову посміхнулася, причому так широко, щиро, що до самого нутра пробралася.

– У тебе є одна година.                                      

Я вийшов з кімнати, увірвався до свого кабінету та засів за документи, розкрив першу папку, що підвернулася, та постарався відволіктися.

Ніколи так не дурів. Ніколи!

Це що ж діялося? Не розумів. Невже тільки тому, що вона виявилася незайманою, мене настільки сильно повело? Повернуло. Закоротило.

Ні. Раніше розпочалося. Набагато раніше.

Та й хіба в мене незайманих дівчат ніколи не було? Різні попадалися. Але всі вони дуже відрізнялися від Лазарєвої. Замість очей мали лічильники купюр. Кожна чогось вимагала, тягла, намагалася подорожче себе продати.

Я звик. Давно. Я почав приймати фальш як належне.

А Лазарєва стала першою, кому нічого від мене не було потрібно, яка, навпаки, хотіла, щоб я від неї відстав раз та назавжди.

Безумство. Реальне божевілля.                            

Тільки я дивлюся на дівчинку та все чіткіше усвідомлюю – відпускати її не хочеться.