=29=

Я проторчав у душовій кабіні не менше години, сам не уявляв, що так старанно намагався змити. Просто стояв під тугими розпеченими струменями та бездарно гаяв час. Міг би зайнятися новими контрактами, міг би вивчити пропозицію японців. Міг би нарешті врізати Залмаєву так, щоб той більше ніколи не піднявся та не витягнув свій убогий бізнес з ями.

Гад. Наважився посягнути на моє.

Думки плуталися. Здається, вперше в житті я відчував щось таке, що не піддавалося жодному логічному поясненню.

Я грюкнув дверима, скинув халат та подався в ліжко. Потрібно було вимкнути мозок. Хоч на кілька годин. Тільки судячи з того, що я робив останнім часом, мій мозок відключився відразу після зустрічі з Лазаревою. Раніше все довкола працювало як годинник. Без питань. Тепер же реальність летіла до чорта.

Стоп. А що це за лайно?

Я різко підвівся та врубив світло.

Дивно, не встиг лягти, як тут…

– Рустаме Тиграновичу, я зроблю все, чого захочете.

Знову ця дівка. Ще й гола. Облизалася ніби голодна кішка, очима засяяла і потягла руки до мене.

Отетеріти. Ось це розклад. Вона виявила себе навіть швидше, ніж я сподівався. Розкрилася на повну. Ось же вертлява погань. Розійшлася. І сказати нема чого.

– Якого диявола ти тут робиш?

– Прийшла допомогти вам зняти напругу.

– А схоже, ніби мені потрібна допомога?

– Ну я просто знаю, що з Анею у вас нічого немає, а такий темпераментний чоловік, як ви, не повинен довго бути на самоті.

Наглюча. Схопити б її за волосся та витягти з дому. Але боюсь, Лазарєва не схвалить такий поворот.

Ха! Вона не схвалить. Боюся! Та коли мене взагалі хвилювала чужа думка? Плювати я на все хотів. До недавнього часу. Все життя полетіло до пекла.

Я ж думав знайти розрядку. Думав. Так? Ось будь ласка. Дівка готова на все. Якщо накажу, вона встане на карачки та затявкає, черевики мені в зубах принесе. Слухняна. Покірна. Виконає будь-який наказ.

Не те що Лазарєва.

Чорт роздери, та їх навіть не хотілося порівняти. Ставити до одного ряду. Дивлячись на це доступне тіло, я не відчував жодного бажання. Нуль. Порожнеча.

Розрядки хотілося. Дуже. До стиснутих щелеп, до стиснутих кулаків. Але не з цієї ос ... і явно не так. Аж замутило.

А ще накрило усвідомлення. Крижане, що пробирає до тремтіння. Я раптом зрозумів, чого реально хочу. І давно. З першого погляду.

Дурень. Сліпий. Як одразу не розібрав?

– Аня ж досі у свого хлопця закохана, – застрекотіла дівка. – Вона жити без нього не може. Сьогодні знову згадувала, навіть плакала.

Я бачив, дівчина бреше. Чув. Але ця брехня зачіпала. Реально. Продирала до нутра та пробуджувала в мені темряву.

Дівка вигиналася та виляла стегнами, намагаючись прийняти спокусливу позу. Не замовкала ні на мить. Вона й не помітила, як відчинилися двері спальні, як на порозі застигла Лазарєва, спершу сіпнулася, ніби хотіла втекти, а потім завмерла, буквально приросла до підлоги.

– Анюта гарна. Дуже хороша. Але навіщо вам дівчина, котра любить іншого? У них із Денисом все серйозно. Він її першим хлопцем став. Ніхто їй більше не потрібен, усі вуха мені про нього продзижчала. Ну, а я дівчина вільна, як бачите. Жодними минулими відносинами не обтяжена.

– Та що ж ти верзеш?! – зірвалася раптом Лазарєва. – Коли я тобі таке розповідала?

Дівка скрикнула та заскочила до мене на коліна.

– Аня, Анюто, я не винна, я ж просто…

Гаразд. Досить з мене вистав на сьогодні.

Я схопив настирливу дівку за волосся, виштовхав у коридор.

– Пішла геть, – кинув їй. – Ще раз мені трапишся – пошкодуєш.

Вона розридалася та кинулась навтьоки.

– Рустам Тиграновичу, не треба її карати.

– Що? – Обернувся на голос Лазарєвої. – Хочеш повернути ту стерву? Може, прямо тут її залишити?

– Ні, просто ви так дивилися на неї. Я знаю, яка у вас влада. Не треба робити з нею нічого поганого.

Лазарєва відсахнулася від мене. Але так, що сама зробила крок у мою кімнату. А я зачинив двері та рушив на неї.

– Рустам… Тиграновичу, ви що таке… ви ж голий!

Зойкнула та втиснулася в стіну. Замружилася.

– А ти що, ніколи не бачила голого чоловіка?

Кілька секунд вона мовчала, наче щось вирішуючи, а потім розплющила очі та подивилася на мене.

– Ні, ніколи.

– Та облиш це, – я посміхнувся, настільки сказане їй здалося маренням. – Скільки там тобі? Двадцять?

– І що з того? Якщо я вже давно повнолітня, значить, обов'язково маю оцінити вміст штанів кожного чоловіка?

А вона вміє показувати характер, коли захочеш, і це мені теж подобалося. Але повірити в те, що вона ніколи нікого не мала…

– У тебе ж хлопець був.

– Був. Але ми з ним… – на мить затнулась. – Ми з ним просто зустрічалися.

Я в прямому розумінні очманів. Чомусь опустив погляд на її живіт, подумавши про те, як тоді… ЕКЗ. Що там, чорт забирай, у цій клятій клініці діється?

Рука мимоволі потяглася за рушником. Поки я намотував його навколо стегон, відвернувшись, обмірковував отриману щойно інформацію, на якийсь час втратив Лазарєву з поля зору. А коли озирнувся, побачив, що вона сидить на краєчку мого ліжка, поклавши руки на коліна.

– Ти чого це? – Підійшов ближче та... прокляття. Вона плаче.

За своє життя я бачив багато жіночих сліз: сліз істерики, примхливих сліз, сліз маніпуляції, але такого чистого смутку та неприхованого відчаю бачити ніколи не доводилося.

– Що з тобою? – я сів поряд, відчуваючи себе при цьому чомусь украй не по собі. У власному будинку, у власної спальні. Дурдом. – Це я тебе злякав, чи що?

Вона заперечливо похитала головою та схлипнула, потім зовсім як дитина витерла мокрі очі кулаком.

– А що тоді?

– Я думала, що Лізка моя подруга, – знову схлипнула. – Ми разом жили, я з нею всім ділилася і справді повірила, що їй просто нема де жити. А вона… У мене було вже щось подібне, коли Денис, ну… з моєю подругою. І ось знову, – вона раптом підняла на заплакані очі. – У мене що, на обличчі написано, що можна зі мною так чинити?