=27=

Не виношу, коли щось виходить з-під мого контролю, а з появою Лазарєвої тільки це постійно відбувається. Вражає, як віртуозно їй вдається вносити в хаос у моє життя. І все це з таким обличчям, наче я останній на землі виродок та щось їй винен.

Вона насправді така наївна чи прикидається?  

Уявити, що така як вона, прокрутила підміну з ЕКО було дуже складно. Я вже давно не хлопчик та навчився розбиратися в людях, не таких за секунду розкушував, скручував та скидал до брухту. Але в її випадку зачепитися було банально нема за що.

Чи я просто не так сильно хотів чіплятися?       

Історія з раптовою появою її колишнього однозначно темна, але знову ж таки, чи причетна до цього сама Лазарєва? Поки що незрозуміло.

А що вона сьогодні вітнула? Коли мені зателефонували з клініки та доповіли про її вчинок, я вперше не знав, як реагувати.

Ну не застосовувати ж до неї силу, зрештою. Вона жінка і швидше за все носить мого спадкоємця.

Хоча ідея, що раптово осяяла розум – добре пройтися ременем по її дупі – здалася досить приємною.

Я посміхнувся своїм відверто безглуздим думкам і, залишивши машину біля воріт, подався до будинку.

День видався важким, хотілося зняти з шиї краватку, розлягтися на ліжку та ... дівчина. Так, це було б непогано. Навіть стало шкода, що я послав Ілону, іноді її присутність не буває зайвою.

Звичайно, можна було б скористатися послугами відомих агенцій, але подібні розваги я залишив у бурхливій молодості. Коли хотілося всього й одразу. Тепер хочеться чогось особливого, щоб дах зривало.

Чомусь перед очима виплив образ Лазарєвої і стало не по собі.

Худа вона, подивитися нема на що.                       

Але образ не хотів випаровуватися з моєї підсвідомості. Тому що це була вже не ілюзія, а сама Лазарєва: побачивши мене, дівчина застигла біля сходів, утримуючи в руках тацю з двома чашками чаю.

Нова стрижка справді їй личила.                        

– Ну, привіт, – я кинув портфель на мармурову підлогу, та підчепив великим пальцем вузол краватки, послаблюючи тиск.

– Доброго дня, Рустаме Тиграновичу.                    

Горда яка, ти тільки подивися. Підборіддя задерте вгору, ніби лише перебуваючи тут вона вже робить мені велику послугу.

Раптом я зрозумів, що мені подобається така ось напружена і безумовно безглузда гра. Подобається грати із нею. Спостерігати, як змінюються її емоції.

– Мені сьогодні дзвонили з клініки…                    

Цього було достатньо, щоб вся її напускна бравада миттю зникла. Дівчина опустила погляд у підлогу та закусила нижню губу, несподівано відродивши в думках не найпристойніші фантазії.

– Рустаме Тирановичу, я все поясню… Ой! – Вона здригнулася, очі моментально округлилися. – ТиГрановичу. Я хотіла сказати Тиграновичу.

– Тирановичу? Тобто, по-твоєму, я тиран? – я не знав, чи злитися, чи розреготатися. Чомусь тягнуло зробити саме друге.

– Ні, я цього не казала, але… Ви ж насправді дуже… – вона замовкла, явно підбираючи слово, – …владна людина. На роботі вас усі бояться.

– Все, крім тебе? Судячи з вчинків, так.             

Вона знову підняла гостре підборіддя.                 

– Якщо ви про клініку, так, я звідти втекла!        

– І чому?                                                                  

– Тому що лікар був чоловік! Він змушував мене роздягнутися!

– І що з того? Це ж лікар! Між іншим, один із найкращих у столиці. Задля того, щоб прийняти тебе, йому довелося перетасувати величезну чергу.

– Дякую за турботу, але я не буду… – запнулася та почервонілаи. – Розсувати ноги перед чужим чоловіком.

Час від часу не легше. Мені це сниться?             

Я хотів уже розвинути цю цікаву тему і далі, але несподівано нагорі сходів промайнуло загорнуте в білий рушник щось.

Невисоке, грудасте, з розпареним червоним обличчям і закрученим у мокру дулю світлим волоссям.

– А це, чорт забирай, хто ще така?                   

– Ліза… – тільки й видихнула у відповідь Лазарєва.

Чудово. Це все пояснює.                                           

– Моя подруга, – пробурмотіла дівчинка. – Вона поживе в нас кілька днів. Звісно, ​​якщо ви не заперечуєте.

Прокляття.                                                                

Подібного нахабства не дозволяв ніхто. Перетворити мій будинок на прохідний двір. Я розумів, що мушу розлютитися, виставити ту каламутну дівку за поріг, прямо в чортовому рушнику, який так і норовив злетіти з неї на підлогу.

Але я не відчував ніякої люті. Навпаки, було смішно спостерігати за Лазаревою. Вона чарівно бентежилася. Спершу покликала сюди цю напівголу дівчину, тепер питала дозволу. Я розлютився б, але всякий гнів танув, варто було лише глянути в чисті очі дівчинки. Дивна справа. Я сам не розумів, якого диявола зі мною діялося.

– Кумедно, – посміхнувся я. – То всіх своїх подружок до мене перевезеш?

– Рустаме Тиграновичу, – почала вона та осіклася, зблідла. – Це не на довго. Їй просто нікуди піти. Раніше ми винаймали квартиру разом, а тепер повернувся син господині і бідну Лізу викинули геть. У неї поки що немає грошей зняти нове житло. Будь ласка, зрозумійте…

Ох і застрекотіла. Сто слів за хвилину, не менше. Я вже не слухав, лише спостерігав за нею. Слова сприймав лише на тлі. Щось про Кропивницький. Залізничний вокзал. Чорт розбере, що вона там говорила. Я ніби насолоджувався одним лише звуком її голосу.

Не зрозуміло. Ось що в ній такого особливо? Дивишся – і погляд відвести неможливо. Лазарєва заворожувала, приховувала якусь незрозумілу магію. Маленька відьма. Так. Саме відьма, не інакше. Подумав про це і посміхнувся.

– Рустаме Тиграновичу, – вона наблизилася впритул і тільки посилила незрозуміле враження. – Вибачте, я мала порадитися, запитати вашого дозволу, а вже потім запрошувати Лізу, але їй і справді більше нікуди піти. Прошу вас, не виганяйте її надвір.