=13=

Я давно не бігав так швидко. А може взагалі ніколи так не бігав. Просто уявив, куди саме могла влізти та безумна дівка, та тіло відреагувало швидше за мозок.

Вона там. Більше їй нема де бути. Саме там ніхто з охоронців не додумався б шукати, хоча місце розташоване поруч з будинком. Навіть просто увійти туди повне божевілля. У тому ангарі буваю лише я та дресирувальники. І не без причини стороннім вхід заборонено. Небезпечно наближатися до тих лютих псів.

Я вдерся до псарні, чекаючи побачити найстрашніше. Моїх собак сьогодні ще ніхто не годував. Якщо дівчина справді проникла до ангару, то...

Я завмер на порозі. Без слів.

– Рустаме Тиграновичу, ви чому їх не годуєте? – докорила мені дівчина. – Вони скиглили з голоду так, що я не змогла пройти повз.

Лазарєва сиділа на колінах, а коло неї моталися мої пси, лащились та пестилися як милі двірнята. Найгрізніший з усіх, Рекс, взагалі вилизував її долоні та прямо урчав від насолоди. Зараз той пекельний пес був більш схожий на пухнасте кошеня аніж на безжального звіра, від якого ще жодна здобич не втекла.

– Якого диявола ти тут робиш? – Запитав я, причому сам вже не був впевнений, до кого зараз звертаюся.

Рекс обернувся на мій голос, мотнув головою та повернувся до свого заняття. Інші пси не сильно від нього відрізнялися.

– Такі милі та добрі песики, – усміхалась Лазарєва та пестила Рекса між вухами. - В мене був такий же песик в дитинстві. В селі.

Чому ця нестерпна дівка так дивно на всіх діє? На моїх псів. На мене.

– Ходімо, – сказав я. – Без різких рухів.

– Навіщо? – здивувалася вона.

Лазарєва не бачила цих тварин у справі та не уявляла, на що вони здатні за певних обставин. Так, зараз пси виглядали дуже задоволеними та щасливо мотали хвостами, але це могло змінитися за секунду.

– Ходімо, – з натиском повторив я.

Вона підкорилася. Піднялася та рушила до мене, а я схопив її за плече та поволік за собою під грізний гавкіт Рекса.

Не інакше як пес заревнував. Це дівчисько з усіх примудряється зробити бовдурів.

– Далеко зібралася? – запитав я, зачинивши двері ангара.

– Додому, – вона не стала приховувати своїх планів. – Навколо дуже багато охоронців, тож я вирішила перечекати час у затишному місці, спробувати втекти вночі, коли потемніє.

– Це бійцівські пси. У тебе зовсім мізків немає?

– Ви що? Вони добрі та лагідні, ви ж самі бачили.

– Ясно, я міг не питати.

– Про що? – насупилась, а потім накинулася на мене з кулаками. – Та як ви смієте? Це у вас мозку немає. Зачинили мене тут із вашою дружиною. Краще б її на те трекляте ЕКЗ відправили, а не укладали безглузді контракти.

– Чого? – хмикнув. – Яка ще дружина?

– Ваша. Чи забули? Вічно гола дівчина. Не клейте дурня! Виглядає вона так, що точно врізається на згадку в пам'яті.

– Немає в мене жодної дружини.

– Знову брешете…

– Навіщо? Я не з тих, хто одружується чи пов'язує себе серйозними стосунками. Мені потрібен спадкоємець, а не шлюб та винос мізків.

– Ви… та ви просто чудовисько, – прошипіло дівчисько.

– Справді? Нехай! Тобі все одно доведеться укласти зі мною контракт. Не сподівайся, що вдасться так легко втекти з моєю дитиною в животі.