=12=

Куди ж ти поділася? Ганна. Іванівна.

Зубами заскреготів. Іскри з очей посипалися.

Та що ж їй на місці не сидиться? Що їй завждине так взагалі?

Я підвівся і підійшов до вікна. Мої охоронці мало не на колінах повзали у пошуках ймовірних слідів. Стадо баранів. Нехай тільки знову облажаються. В нуль зітру. Зніщу це стадо баранів. Тупарі. І звідки такі невдахи беруться?

А ти, Ганно. Іванівно. Ось ти просто знайдись. Запру тебе в моїй власній кімнаті. Наручниками прикую. Триматиму під особистим наглядом. Далеко не втечеш.

Я видихнув так, що здається, пара з ніздрів повалила. Тільки подумати, на що перетворилося моє розмірене життя. На цирк. Ні. На клятий дурдом.

– Рустам, тобі треба розслабитися, – голос Ілони повернув мене до реальності, її вмілі пальці пройшлися по моїх плечах, розминаючи м'язи. – Ти дуже напружений. Я відчуваю який ти затиснутий.

– Я зайнятий, – хитнув головою та відійшов від коханки, повернувся за екран комп'ютера.

– Ти через неї такий? Через цю… Лазареву?

Ілона підійшла ближче, виляючи стегнами, опустилася на коліна біля моїх ніг і спокусливо закусила нижню губу.

– Рустам, – промуркотіла вона. – Дай мені хвилину – ти забудеш цю дурну дівку назавжди.

Я накрив долонею її горло, просто пройшовся пальцями.

– Вона не дівка, – сказав наче викарбував. – Вона та, хто народить мою дитину.

– Ну, процедура ЕКЗ могла не спрацювати. Я читала. Не завжди буває, щоб із першого разу…

– Ілоно, тобі шкідливо читати.

– Слухай, ну ця твоя Лазарєва якась психованна. Ти б чув, які речі вона встигла мені наговорити, налетіла наче фурія. Вона вже вважає себе господаркою цього будинку. Уявляєш? Нахабна дівка зовсім глузд втратила.

– Ілоно, прогуляйся.

– В якому сенсі?

– У сенсі ти збиралася злітати в Мілан.

– Так, незабаром тиждень моди, але знаєш, я передумала. Я краще більше часу проведу з тобою. І взагалі, мені повинні доставити це маленьке диво. Ти тільки подивись.

Вона дістала телефон і почала показувати знімки.

– Наймодніший песик сезону. Миле створіння, так? Померанський шпіц. Велика рідкість у такому забарвленні. Ой, Рустам, сподіваюся, ти не проти, якщо в хаті з'явиться новий песик?

Я кивнув, не надто замислюючись над її запитанням. Всі думки знову крутилися навколо Лазарєвої. Куди ж дівчина поділася?

– Ой, може, вони всі подружаться? – посміхнулася Ілона. – Наші песики порозуміються. Треба їх лише познайомити.

– Точно, – посміхнувся. – Дивись, щоб мої бійцівські пси не зжерли твою болонку. Такий малюк кожному з них на один зуб.

Сказав це і похолов зсередини.

Я зрозумів, куди могла подітися дівчина, чому її ніяк не вдавалося відшукати. Зрозумів і вилетів з кабінету, не витрачаючи час на дзвінки охороні. Я мусив діяти швидко.

...

друзі, як вам моя історія? якщо подобається, то буду вдячна за ваші враження!