=3=

– Лазарєва! – до нашої робочої підсобки увірвалася адміністратор Ізольда, яку всі потай називали стара Ізергіль за її нестерпний характер. Таку навіжену стерву ще треба було пошукати. – А ну кажи. Чи це ти прибирала сьогодні номер-люкс за двадцятому поверсі?

– Номер з мансардою? Той номер, де зараз оселився міністр закордонних справ?

– Саме той!

– Так, я прибирала. Щось трапилося?

Судячи з виразу обличчя старої – відбулася якась катастрофа світового масштабу, не інакше. Погляд вузьких, як щілинки, блідо-блакитних очей зупинився на мені так, що блискавки полетіли.

– У міністра зник цінний документ. Дуже важливий!

– Але... я нічого не брала! І нічого не бачила! Як завжди просто прибрала номер та пішла.

– Але ж документа немає! І що ще мені залишається думати? А чи пам'ятаєш той випадок минулого місяця? – Адміністраторка підійшла ще ближче, погляд її став набагато злішим. – Коли ти відчинила вікна навстіж, а зі столу постояльця полетів на вулицю важливий контракт?

– Я просто хотіла трохи провітрити номер… – пробурмотіла я. – Тоді так, сталася помилка, але зараз точно немає жодної моєї провини!

– Це ми ще з'ясуємо, не хвилюйся. І готуйся, – суворо попередила вона, а потім пирхнула та вийшла з підсобки, зачинивши за собою двері.

– До чого готуватись, як думаєш? – Запитала я Лізу, яка нарешті вийшла з комірчини, де ми зберігали засоби для чищення. Коли в кімнату вірвалася Ізергіль, подруга вчинила розсудливо, бо вирішила відсидітися, і я її зрозуміла.

– Готуватися до звільнення, до чого ще, – зітхнула подруга. – Вона давно зуб на тебе точить, це помітно. Мабуть, побігла настучати самому! – і цокнула пальцем нагору.

– Самому – кому?

– Ну йому, – виразно подивилася догори.

– Богу?

– Да що ти таке верзеш, – відмахнулася. – Самому йому! Я про Карімова. Ох, я ж тільки бачила на стоянці його тачку, отже він сьогодні тут. От би побачити його ще разок хоча б одним оком.

Ліза замріяно зітхнула.

Я взагалі ніколи не бачила Карімова, а Ліза кілька разів, про що не втомлювалася постійно мені нагадувати, та до її розповідей щоразу додавалися нові цікаві та часом пікантні подробиці.

В останній версії бос їй підморгнув. А ні, це в передостанній, в останній засунув у кишеню візитку зі своїм особистим номером, яку Лізка "випадково втратила".

Я не ображалася на подругу за її невелику брехню, ну багата у людини фантазія, це ж непогано.

Звісно ж я їй не вірила – ну де мільярдер Карімов і де Лізка! Земля та небо. Такі як він і не дивляться ніколи на таких як ми. Просто не помічають.

– А знаєш, про що я мрію, – поклавши долоні на підвіконня, почала ділитися таємними думками подруга. – Що колись увесь цей готель стане моїм! Ну ти уяви, я – господиня. Коли це станеться насправді, я перш за все звільню стару каргу. З великим задоволенням!

– А по друге?

– Що, по друге?

– Ну, ти сказала, що перш за все звільниш Ізергіль, а що зробиш потім?

– А… ну потім поставлю адміністратором тебе, – знизала плечем Лізка, і ми обидві розреготалися.

Далі ми продовжили жартувати, що Ізергіль ще молитиме нас про пощаду, а ми все одно від неї позбавимося. Обов'язково підвищимо зарплату охороні на парковці, а от стерво на ресепшені теж турнем з готелю. Ми так голосно реготали, що не одразу почули, як у підсобку знову зазирнула Ізольда.

Вона окинула нас грізним поглядом, а потім вперла свої майже прозорі очі-щілинки в мене.

– Лазарєва, ходімо, тебе хоче бачити Рустам Тигранович.

Я так засмутилася, що подавилася залишком сміху, який намагалася подавити.

У якому сенсі – викликає мене?

Мене?

До себе?!

Карімов?!!

Господи!

– Вже настукала, – прошепотіла під ніс Лізка, коли за старою адміністраторкою зачинилися двері. – Ну все, кінець тобі, Анько.

– Це точно через той нещасний документ! Але ж я його навіть не брала! – я готова була розплакатися від несправедливості. І страху, бо якщо у свої руки справу взяв сам бос – пиши зникло. – Не торкалася я тих клятих паперів. Що за день такий сьогодні!

– Ну ти облиш це, не хвилюйся так, – Лізка погладила мене по плечу, намагаючись підтримати. – Ми тобі нову роботу знайдемо, у кафе прямо біля нашого будинку офіціантка потрібна, я оголошення бачила.

Тобто вона вже подумки зі мною попрощалася. Втім, я думала про те саме, швидше за все мене звільнять. А в мене із заощаджень нуль із мінусом, тільки й надія була на швидку зарплату…

– Гаразд, піду, перед смертю не надишешся, – я піднялася з диванчика і зітхнувши поправила білий фартух уніформи. – Що за кафе хоч?

– Чебуречна в Ашота.

– Господи!

Чесно кажучи, звільнятись я зовсім не хотіла, мене влаштовував графік і тим паче зарплата. Місце солідне, ніхто не розпускав руки, не кидав услід сальні жарти. Зупинялися тут виключно багаті люди, а їм, як правило, не було до нас жодної справи, що мене повністю влаштовувало. На відміну від Лізки – це вона мріяла підчепити якогось аташе та назавжди розпрощатися з бідним життям. Я ж приходила сюди саме працювати.

Як шкода, що цей нещасний номер прибирала саме я!

Потім з'ясується, що цей дипломат, міністр, чи хто він там є, сам кудись заховав свій нещасний документ, але буде вже запізно.

Піднімаючись на ліфті на останній поверх – саме там знаходився розкішний кабінет боса – я думала про те, що не пасуватиму та не стану м'ятися, чесно скажу, що я не до чого не причетна. Звільнить – і чорт із ним, головне, моє сумління чисте. І що дивно, закопавшись у засмучених почуттях я навіть зовсім перестала боятися нашого великого і жахливого владного боса, рівно до того моменту, доки не постукала в дубові двері його кабінету і не почула грізне: "Увійдіть"...