=2=

– Зізнаюся, я цього не знала... Мені не сказали, – промовила вона розгублено. – Ви впевнені, що хочете пройти через це, незважаючи на те, що ви досі незаймана?

– А хіба я маю вибір? До того ж я вже підписала папери, тому назад дороги немає, – відповіла я, намагаючись проявити хоробрість, а насправді жахливо ніяковіла.

Що там казала Ліза? Це ж просто огляд.

– Рустам Тигранович знає про це? Ну, про вашу цнотливість.

– Подібні питання ми з ним не обговорювали! – Мене просто вразила її нетактовність.

З чого раптом взагалі бос має знати про те, незаймана я чи ні?

Він мільярдер, а я проста студентка, що має підробітку в його готелі. Де він та де я! Нащо йому чимось таким цікавитись?

– Я працюю на нього, а не обговорюю з ним особисті питання. І його вже точно не повинно хвилювати моє приватне життя, – я гордо задрала підборіддя і увійшла до невеликої оглядової кімнати.

Все ж таки пристойне місце виявилося не таким вже й пристойним. Чого тільки варті ці їхні безглузді безтактні питання!

– Тоді я буду діяти дуже акуратно. Не хвилюйтеся, процедура не спричинить ніякої шкоди. Ну хто ж розбереться... раптом Рустам Тигранович знає про це і це його пікантна забаганка...

Мені здалося, що вона прошепотіла під ніс щось схоже на "зрозумій цих мільярдерів". Але, мабуть, таки насправді здалося.

Я чекала лікаря якийсь час і мало не задрімала, здається, із заспокійливими я таки перебрала. Очі так і злипалися, хоч це дивно, хіба я не повинна трястись як осиновий лист?

Коли прийшла лікарка, я вже майже відключилася, тіло якось обм'якло і мені навіть не було страшно, хотілося тільки одного – приїхати додому і нарешті спокійно заснути, щоб ніхто не заважав.

– Покладіть ноги ось сюди. Ось так. Буде трохи неприємно, але зовсім не боляче, не хвилюйтеся.

Я здригнулася, коли відчула, що вона засунула мені щось прямо ТУДИ, і досить швидко витягла назад.

Боляче насправді не було, це порадувало. Просто трохи незвично та неприємно.

– Все нормально?

– Так, все пройшло просто чудово. За кілька днів ми дізнаємося, чи станеться диво.

Що? Яке ще диво?

Дивні вони тут усі якісь. Ну справді. Треба швідше йти звідси, бо набридло! Дивні питання, дивні маніпуляції. Я знову відчула напругу.

– Полежіть тут ще трохи, вставати поки що не можна. Мінімум півгодини. Я скоро повернусь і ми з вами обговоримо всі подальші дії.

– Добре, – я одразу ж кивнула, але коли за лікаркою зачинилися двері, швидко одяглася і, прихопивши зі столу свою картку, непомітно вислизнула з кабінету.

Вже в коридорі, я раптом почула, як незнайома дівчина дуже голосно сперечалася з адміністратором.

– Та це я! Я! – кричала вона. – Невже не розумієте? Це саме я записана сьогодні на прийом до вашої Тихомирової. Ви чуєте? Просто я трохи спізнилася через ті кляті пробки у центрі. Як це нема запису? Ви що знущаєтеся? Перевірте ще раз. Мене звуть Лазарєва Ганна Іванівна. Повторюю…

Нічого собі – моя тезка. Треба ж такій зустрічі статися. І прямо того ж дня, у тій самій клініці, де і я! Та ще й лікарка в нас однакова.

Можливо я би ще послухала розмову, але в цей момент відчинилися двері ліфта, і я увійшла до кабіни. Ще зовсім не підозрюючи, яка фантастична, божевільна і абсолютно нереальна низка подій чекає на мене попереду.

...

Дорогі читачі, мені дуже важлива ваша підтримка, бо це моя перша книга! Будь ласка, допоможіть мені вашими лайками-зірочками і коментарями!

Чи потрібна ще одна прода сьогодні?:)