72 Фінальний позов

Артур худоба! Що він зробив з Марго, поки вона була під дією невідомих речовин?

— Що таке? — Марго зацікавлено зазирає до мого телефону.

— У тебе в крові виявили сліди невідомих речовин. Мігрень кажеш була?

— О Боже ти мій! — вона прикриває долонею губи і злякано дивиться на мене. — То Ірина і Артур мене хотіли отруїти?

— Ні, вони хотіли від тебе щось отримати, — кажу я. — Але що?

— Я не пам’ятаю майже нічого. Лише, що у мене почало паморочитися в голові, і я попросилась вмитися. Потім сиділа на диванчику. Там ще хтось був, вони щось…

Замовкає, дивлячись у одну точку. Розумію, що намагається пригадати, що саме з нею відбувалося. Тамую лють. Хочу прибити кузена. Але з цим ще встигну.

От чому Олег був п’яний і щасливий. Вони щось провернули.

— Підписати, — каже нарешті Марго. — Здається, вони просили мене щось підписати.

— І ти підписала?

— Не пам’ятаю.

— Більше не смій з ними спілкуватися, — кажу я. Обіймаю її і притискаю до себе. — Тепер ти розумієш, що нікому не можна довіряти?

— Так, — вона ховає обличчя. — Але я не звикла так жити.

— Це тимчасово, — кажу я їй.

Відкидаюсь на спинку дивана. Які ж вони йолопи. Що б там Марго не підписала, вони все одно не отримають нічого. Бо вона не та, хто їм треба. Я розумію, що настав час завершувати всі ці ігри. Занадто довго я водив за носа Олега.

Кілька днів нас не тривожать мої родичі. Розумію, що зачаїлися і чекають нагоди.

Нарешті мені на офіс приходить пакунок. В ньому вимога передати фірму Олега. Лист мене веселить.

Наступного дня приходить позов із суду. Про те, що я незаконно отримав всі статки Ставицького. Олег оскаржує заповіт і вимагає визнати за ним право на будинок.

Роздивляюсь документи і посміхаюсь. Що ж, названий батько обрав дуже цікавий спосіб осоромитися.

Документи я, звісно, передаю адвокату. Залишати всі ці витівки без уваги я не збираюся.

— Ви ж бачили, що ваш батько приклав до позову заяву вашої дружини, де написано, що вона не претендує на спадщину за заповітом? — уточнює адвокат після ознайомлення з матеріалами справи.

— Бачив, — кажу я. — Абсолютна дурниця.

— Але в позові написано, що вона і є тим спадкоємцем, який має отримати все.

— Ви ж читали заповіт, — кажу я. — Там написано що? Що доступ до рахунків, спеціально відведених для цієї мети, де зберігаються певні накопичення, зроблені моїм дідом за життя, отримає лише його нащадок другого ступеню споріднення. Тобто онук чи онучка.

— Звісно, я це читав. От і дивуюсь, що за відсутності доказів люди так нахабно оскаржують заповіт…

— Дурість людська не знає меж.

— І що ми будемо писати у відповідь?

— Поки нічого. Влаштуємо їм сюрприз.

Спочатку думав просто розповісти їм правду. Але потім передумав. Якщо Олкг вирішив грати так, то я теж зіграю з ним у цю гру.

— Засідання через два тижні, — після роздумів каже адвокат. — Будьте готові.

— Не переймайтеся, всі документи у мене давно готові, перед засіданням покажу вам.

Після розмови з адвокатом виходжу з офісу і бачу Люду, яка прямує прямо до мене.

— Твій консультант некомпетентний, — починає розмову, як завжди, з претензії.

— Ну знайди кращого, — знизую я плечима.

Колишня втомила. А вдома мене чекає найкраща жінка з усіх можливих.

— Глібе! Ти обіцяв допомогти!

— Я не зобов’язаний нести за тебе відповідальність усе подальше життя, — кажу я. — Ти доросла і можеш сама розібратися.

— Я звернусь до Біркова! — це її останній аргумент. Бірков мій давнішній конкурент. Певно, вважає, що мене зачепить такий поворот подій.

— Та до кого хочеш звертайся, — кажу у відповідь, зазираючи їй в очі. — Змирись, що між нами все скінчилось. І у тебе своя дорога…