71 Мігрень

Після посиденьок у кав’ярні ми справді йдемо до музею. Артур запевнив, що Гліб відмовився приєднатися до нас.

— Йому завжди були нецікаві високі матерії, — бідкається Ірина. — Все думав про бізнес і гроші. А мистецтво ж як?

— Мистецтво залишається нам, — втішає її Артур. — Ось і Марго привчаємо до високого. Як тобі тут?

Ми підіймаємось широкими мармуровими сходами на другий поверх. У приміщенні так тихо, що мені соромно говорити гучно.

— Поки цікаво, — кажу я і ловлю себе на думці, що від цієї гнітючої атмосфери паморочиться в голові.

Можливо, дарма я відмовилась від перекусу в кафе. Але запаморочення швидко проходить, і ми заходимо у велику залу, відгороджену від інших оксамитовими червоними портьєрами. Тут стоять столи, а на них заскляні ящики з експонатами.

— Поглянь, це брошка імператриці, — тихо каже Ірина, підводячи мене до першого столу.

Я намагаюся роздивитися старовинну прикрасу, але очі починають пливти.

— Де тут вбиральня? — питаю, обертаючись до Артура. — Якось задушливо тут.

— Ти часом не вагітна? — серйозно дивиться на мене Ірина. — У мене таке було…

— Ви? — я не можу сформулювати тактовне запитання.

— Три рази, всі невдало, — підтискає губи вона і відвертається.

— Співчуваю, — кажу їй у спину.

— Артуре, проведи Марго до туалету, їй треба вмитися. І не зволікай із походом до лікаря, мила, — додає Ірина.

Артур бере мене під руку і веде. Ми потрапляємо в довгий коридор, який здається нескінченним. Далі переходимо у якусь залу, на сходи. У голові все наче в тумані, я плутаюся і не розумію, куди йти. Якщо Артур мене зараз залишить, я просто не відшукаю шлях назад.

Перед очима мерехтить штучна позолота, ліпнина, експонати. Вони зливаються в єдине марево. Дихати стає все важче.

— Все добре? — луною в умах звучить голос Артура. — Гліб мені голову відкрутить, якщо з тобою щось станеться.

— Та все нормально, — видушую я. — Але хочеться на свіже повітря.

— Зараз вийдемо.

Ми проходимо в якісь двері, але опиняємось не на вулиці, а в невеликому кабінеті. Тут кілька людей.

Я не можу роздивитися їхні обличчя — вони виглядають, мов манекени.

— Нарешті, — дуже знайомий чоловічий голос. Але пригадати його не можу.

— Все готово? — відбивається голос Артура.

— Все, — третій голос. — Потрібні підписи. Тут і тут.

— Марго, — Артур махає рукою перед моїм обличчям. — Присядь.

Він штовхає мене на стілець. Від різкого руху до горла підкочує нудота. Я важко сідаю, бо ноги мов ватні.

— Повітря, — шепочу неслухняними губами.

— Зараз-зараз, — щось тикнуло мені в руку. — Тільки підпиши. Тут… Ось так, молодець. А тепер ще тут, — я старанно виводжу підписи. Мені б зараз втекти звідси, бо боюся, що знудить.

— Ну не дуже схоже, — зітхає хтось. — Але якщо буде експертиза, підтвердять, що це її рука. Тож працюємо.

— Коли будуть результати експертизи? — питає Артур.

— Я добряче доплатив за терміновість, тож чекати тиждень. Те, що скинув Гліб — суцільна фікція. Думає, можна підробити висновок і ошукати всіх? Тепер ми його ошукали.

Мені геть зле. На чолі виступає піт. Я здригаюсь і мене трохи вивертає.

— Бляха, на нові ботинки! — гарчить знайомий голос.

— Побічний ефект, — каже Артур. — Може, вона й правда вагітна…

— Не вистачало ще цього! Ну, за тиждень будемо думати, що й як. Вона точно нічого не згадає?

— Не має.

Мені в губи стукається склянка з водою. Я п’ю її з полегшенням. Тіло відпускає нудота, але в голові все так само туманно.

— Її не можна повертати Глібові в такому стані, він не дурний.

— Ірина добре її ще затримає, а я нагляну, — запевняє Артур. — Марго, тобі вже краще? Якщо ні, можемо присісти на диванчику. Тобі треба прийти до тями…

Не знаю, скільки сиділа на тому диванчику, але зрештою мені стало справді краще, і в голові почало прояснюватися. Артур звідкілясь приніс терпкий чай з лимоном. Він вгамував спрагу, і нудота минула.

— Ти що так лякати, — тепер бачу його обличчя чітко. — Я вже думав тобі швидку викликати.

— А всі ті люди вже пішли? — пригадую якісь голоси і тіні навколо.

— Які люди? — дивиться на мене здивовано Артур. — Ірина чекає тебе, певно вже сама всю виставку оглянула. А може лише один зал. Вона надовго залипає, коли бачить коштовності…

— Угу, — я підводжусь. На зміну запаморочення прийшла мігрень. Пульсує у скронях, коли роблю якісь рухи. — Певно, я зіпсувала увесь відпочинок. Треба додому повернутися і полежати, — кажу я.

— Зараз повернемось до тітки і вирішимо, — Артур простягає мені руку.

Назад в залу ми повертаємось сходами і коридором. Виявилося, що дорога тут зовсім коротка і не така заплутана, як мені здалося, коли ми йшли в ту кімнатку.

— Вбиральня, — Артур показує на двері зі значком. — Уже не треба?

— Треба, — я заходжу в туалет і дивлюсь на себе в дзеркало. Виглядаю як з похмілля: обличчя втомлене, бліде, волосся від поту злиплося.

Привожу себе до ладу, вмиваюсь і розчісуюсь. Головний біль не минає, але виглядаю цілком пристойно.

— Де ви так довго? — дивується Ірина. — Я вже по другому колу тут все обходжу.

— Насті треба було трохи посидіти, — каже Артур.

— Так, мені стало якось не добре, — винувато кажу я. — І відверто, до тепер не кращає. Голова просто розколюється.

— Ох ці мігрені, — зітхає Ірина. — У мене буває на погоду напади такого болю, що поки не знудить — не полегшає. Просто жахіття. І де я не обстежувалась, лікарі лише розводять руками.

— Ви не образитесь, якщо я поїду додому? — питаю я.

— Звісно, дитино, можеш їхати, — зітхає Ірина. — Наступного разу сподіваюся, у нас буде краща прогулянка. Ну і щодо вагітності теж задумайся.

— Я викличу тобі таксі, — каже Артур. — Ми з тіткою ще погуляємо.

Йдемо до виходу з музею. Мені б і хотілось роздивитися всі ці прикраси, але голова болить і не дає зосередитися ні на чому.