70 Капучино з дивним смаком

Гліб оточив мене турботою. Здається, у мене не просто пара синців, а щось серйозніше. Хоча насправді це не так: ми їздили на МРТ, мене оглянули лікарі і запевнили, що все гаразд. Щоранку я прокидаюсь з новим букетом квітів, він замовляє доставку смаколиків і повертається раніше з роботи. Здається, я дійсно отримала ідеального чоловіка, і все більше занурююся в цю казку.

Коли синці нарешті сходять, я повертаюся до занять в автошколі. Разом зі мною завжди їздить водій і ще один охоронець. Спершу відчуваю себе некомфортно: здається, що за мною постійно слідкують, і я не можу розслабитися. Та з часом звикаю до цього всього.

У суботу Гліб каже, що має ділову зустріч із партнером з іншого міста. Мовляв, вони хочуть продати приміщення, і його треба показати. Я залишаюсь вдома сама, але не надовго.

В двері дзвонять, і коли відчиняю, бачу на порозі свою так звану свекруху.

— Впустиш? — питає з підозрою вона. В її очах світиться образа, наче я минулого разу вигнала її.

— Звісно, проходьте, — відповідаю спокійно. — Чай вам як завжди? Ми з Камілою сьогодні пекли лимонний пиріг.

— Не відмовлюся, — киває жінка, скидаючи бежевий плащ і залишаючи парасольку на підставці, хоча дощу на вулиці нема.

Ставлюся до неї з насторогою: минулого разу Ірина повелася не надто чемно. Якщо зараз підніме тему колишньої дружини Гліба, я точно її вижену. І нехай думає про мене що завгодно.

— Я хотіла поговорити, — каже вона, беручи до рук улюблену порцелянову чашку, роблячи ковток і примруживши очі. — Купила цей сервіз на аукціоні… завжди любила його.

— Чому не забрали його з собою?

— Бо ми планували повернутися в маєток рано чи пізно. Те, що свекор на старість впав у маразм і вигнав Олега, не означає, що ми не господарі цього будинку.

— Вигнав?

— А Гліб не розповідав? — хитро посміхається вона. — Ну, й не треба. Багато конфліктів було зі старим… Але я не про це прийшла.

— А про що? — відкушую шматочок пирога. Хрумка скоринка і кислуватий смак лимонів…

— Я бачу, яка ти важлива для Гліба, — каже Ірина. — І розумію, що нам треба налагоджувати стосунки.

Посміхаюсь, відчуваю певне полегшення. Бути в протистоянні з названою матір’ю свого чоловіка не хотілося.

— Я тільки за, — відповідаю. — Ми завжди вам раді.

— У тебе добре серце, — каже вона. Кутики губ здіймаються в подобі посмішки. — Я не буду докучати візитами. Але сьогодні, наприклад, чудова погода, могли б поїхати в місто прогулятися. На знак нашого примирення. У музеї відкрилась прекрасна виставка прикрас епохи срібного віку…

— Ідея непогана, — погоджуюсь. Гліба не буде до вечора, а мені не завадить розвіятися.

Ірина знову посміхається. Можливо, вона справді хоче поділитися своїми захопленнями і знайти зі мною спільну мову.

— Зараз попереджу свого водія, — кажу я.

— Ну що ти! Людина напевно вихідний, — відповідає свекруха. — Я вже з своїм водієм. Навіщо нам дві машини?

Визнаю, що має рацію. Гліб ввечері мене забере, і ми разом повернемось додому.

— Гаразд, — кажу. — Дайте мені пів години на збори. Переодягнуся, і поїдемо дивитися прикраси.

Коли переодягаюся в коридорі, кладу телефон на поличку. Він падає, і кінчик парасольки Ірини чіпляє екран — скло тріщить.

— Ой! — відскакує вона, перелякано. — Вибачте, не хотіла!

— Пусте, — заспокоюю її.

— Не пусте! — сміється вона. — Зараз підемо в місто, і я куплю тобі новий!

Мене бентежить, що я так і не попередила Гліба, куди їду. Розбитий телефон кладу в сумочку, щоб поміняти сімку в місті. Звісно, грошей з Ірини за нього брати не збираюся — вона не винна, що так вийшло. Саме я поклала телефон на край полички.

Нас зустрічає машина за воротами маєтку: чорний тонований «Мерседес». Я не знаю, яке фінансове становище у Глібових батьків, але очевидно, що вони не бідують.

Водій мовчазний, везе нас у місто, а Ірина навпаки — розповідає з захопленням про нову виставку:

— Ікони, — каже вона. — Останнім часом я зацікавилась ними. Раніше купувала порцеляну, але зараз зрозуміла: ікони цікавіші.

— Ви віруюча? — питаю.

— Це складне питання, — відповідає вона. — Звісно, всі ми під Богом ходимо, треба про це іноді задумуватися. Особливо враховуючи, що останнім часом у нас у родині… Але насправді мене цікавлять ікони як витвори мистецтва. Є дуже рідкісні екземпляри. На виставці будуть не лише коштовності, хоча вони теж цікаві.

— Я якось байдужа до всього цього блискучого, — зізнаюся я.

Ірина киває, але в її погляді мигцем промайнуло зневага. Сама вона носить кілька важких вінтажних перснів: не кричущі, але явно дорогі. Смак у жінки є, і вона вміє себе подати.

— Люда дуже любила коштовності, — не втримується вона від згадки колишньої Гліба. — В цьому ми з нею схожі. Сподіваюся, з часом і ти зрозумієш їхню красу.

У моєму розумінні, Людмила просто була жадібною до прикрас.

Ми заїжджаємо в місто, і машина везе нас до музею.

— Спочатку кав’ярня, — пропонує Ірина. — На виставці застрягнемо надовго. До того ж там ми домовлялися зустрітися з Артуром.

— З Артуром? — здивовано піднімаю брови. Вона не казала, що хтось із родичів Гліба приєднається.

— Так. Він часто мене супроводжує. Дуже гарний хлопець, чемний і вихований, — хвалить Ірина.

Я думаю, що оскільки у неї немає власних дітей, вона цілком може схилятися до племінника. Він, здається, її єдина рідна людина, крім чоловіка. Стосунки з Глібом вочевидь напружені: він не раз казав, що виховував його дід.

Ми проходимо в кав’ярню, і Артур радісно йде мені на зустріч.

— Марго! Яка несподіванка, — каже, цілує мене в щоку. — Тітка не казала, що ти до нас приєднаєшся.

— Бо я була невпевнена, чи захоче Марго піти зі мною, — пояснює Ірина. — Все ж ми не дуже ладнали.

— Ви перебільшуєте, — усміхаюся я. — Я дуже хочу налагодити гарні родинні стосунки.