69 Тепер я знаю все

Здається, моя голова зараз лусне. Все тіло ниє, попри те, що я випила знеболювальне. Але поруч із Глібом — тихо, тепло. Він ніби велика скеля, яка відгороджує мене від усього цього бруду й жаху. І все одно те, що він розповідає… занадто.

— Ти ж казав, що те, що я спадкоємиця Ставицького, не має жодного значення… — прошепотіла я.

— Для мене — не має, — відповідає він спокійно. — Ти не розумієш, Марго. Дід на старість зовсім утратив надію знайти свою кохану, твоя бабуся так і не знайшлась. І він вирішив, що все залишить мені. А його син не отримав нічого.

— Тобто Олег? — уточнюю.

— Так. Вони з дідом постійно сварилися. Не могли знайти спільної мови. У Олега є амбіції, але немає ані хватки, ані вміння заробляти. Зате було велике бажання отримати чужі грошики. Дід їх усіх обвів навколо пальця.

Гліб поправляє на мені плед і подає бутерброд із хамоном. Кусаю обережно — губа болить, пульсує.

— А тебе він любив? — питаю тихо.

— Мене вони усиновили теж із розрахунком, — не приховує він. — Спершу думали, що я — спадкоємець. Але потім ця тема стихла. Дід мене полюбив по-справжньому, виховав, передав все, що знав. Багато довірив. А бізнес віддав у мої руки, коли сам уже не міг.

Тулюся до його грудей, слухаю розмірний стукіт серця. І вперше з жахливою ясністю розумію: я його люблю.

— І от Олег десь роздобув заповіт, де сказано, що все майно дістанеться тому, чиє ДНК співпаде з ДНК діда. І почав пошуки… Я навіть не знаю, чи це правда, — Гліб зітхає. — Самого заповіту ніхто не бачив. Але мені довелося вв’язатися, щоб контролювати ситуацію.

— І скільки таких… претенденток було? — питаю, згадуючи слова сусідки про дівчат, яких він возив у маєток.

Гліб усміхається в моє волосся.

— Ревнуш? Було дві. Але ними займався Артур. Я тоді був одружений із Людою. І зраджувати я не вмію. Тому до дівчат я не торкався й на метр.

— Але чому ж тоді мною… ти? — наважуюсь запитати.

— Бо коли побачив тебе тоді, мокру, тремтячу на порозі, то вирішив, що тебе я їм не віддам. Ні Артуру, ні Олегу, нікому, — каже він. — Звучить банально, але ти мені просто… сподобалася. З першої секунди.

Щось важке й гаряче в мені стискається, а потім повільно розправляється. Мені добре. Надзвичайно добре біля нього.

Гліб забирає чашку з моїх пальців і ставить на стіл.

— Пішли, віднесу тебе у спальню. Тобі треба відпочити.

Він підхоплює мене на руки. Я мимоволі обхоплюю його за шию — тіло болить, але так спокійніше. Дорогою думаю про одне.

— Глібе… То виходить, десь може бути інша… людина? Справжній спадкоємець?

— Чому ти думаєш, що дівчина? — він усміхається. — Можливо, Артуру доведеться мати справу з якимось хлопцем.

— Це не смішно.

— Абсолютно, — бурмоче він. — Тому ти маєш бути обережною. Не ходити сама. Не відпускати охорону. Вони вирішили, що якщо я так за тебе трясусь, то ти й є та сама…

— А я — не та? — питаю тихо.

Він ставить мене на підлогу біля ванної і заглядає прямо в очі.

— Для мене — та. Єдина. Але вони не вірять, що я можу закохатися. Гроші засліпили їм очі.

Гліб обережно роздягає мене, ніби я кришталева, і заводить у душ. Вода тепла, він тихо миє мені волосся, плечі, руки. Я справді почуваюся малою дитиною — безсилою, але в безпеці.

— Зараз помию й укладу спати моє золотце, — каже він лагідно. — А охороні накажу не зводити з тебе очей.

Я все ще не можу повірити, що небезпека — реальна.

— Але ж Бориса арештували… — прошепотіла я.

— Борис — це квіточки, — спокійно відповідає він. — Він психонув, бо ти залишила його без грошей, а я відібрав машину, за яку ти платила. Це було справедливо. Але такі, як твій колишній, не розуміють, що таке карма. Тож кармою стану я.

Його голос такий тихий, що по моїй спині пробігає холодок. Але ж поряд із ним мені вперше не страшно.

Мені добре.

І, здається, вперше — безпечно.