67 Неочікувана зустріч

Після невдалої спроби Людмили посварити нас із Глібом минуло кілька днів. Я вирішила дослухатися до його побажання й отримати водійське посвідчення, тому відразу записалася в автошколу. Насправді ще й тому, що сидіти вдома без роботи мені було нудно. Каміла готувала їжу, клінінг прибирала будинок, а я цілими днями не знала, чим себе зайняти. Гліб хоч працював, а я… лише намагалася не втратити розум.

Сьогодні водій відпросився провідати сестру, поки я на заняттях. До цих «барських» умов, коли тебе постійно возять на всьому готовому, я ніяк не могла звикнути. Після лекції водія досі не було, і я вирішила зайти в кав’ярню, щоб випити каву. На вулиці починав мрячити дощик, а повітря пахло сирістю та свіжістю осені.

Коли я виходила з кавою на вулицю, мені здалося, що бачу знайому постать. Але нікого поряд не було. Лише мить, і я вже відчуваю, як хтось хапає мене за руку. Це Борис. Він штовхає мене в машину на заднє сидіння.

— Ти що твориш! — хапаюсь за дверну ручку з протилежного боку, але він сильно б’є мене в обличчя. Світ пливе перед очима, біль від розбитої губи шалений, а секунди вистачають, щоб він заблокував двері.

Борис влаштовується зручніше, хапає мене за волосся.

— Не смикайся, — шипить. — Бо залишишся без скальпа.

— Чого ти хочеш? — прошепотіла я крізь сльози, відчуваючи, як біль тече по щоках.

— Ти що зовсім охриніла, Маргарито? — кричить він. — Вирішила машину у мене відібрати?

— А нічого, що я виплачую за неї кредит… Ай! — він смикає мене знову.

— Ти і кредит платити перестала, гадина! — шипить в обличчя. — Думаєш, знайшла собі олігарха, і тепер можна об мене витирати ноги? А от прорахувалися. Я перед вами не прогнуся.

Серце калатає шалено. Я починаю відчувати, що сили тануть, живіт зводить від страху.

— Гліб тебе вб’є! — прошепотіла я.

Борис смикає мене ще сильніше. Волосся тріщить, пучок залишається в його руках.

— Хай! Але спершу я вб’ю тебе! — шипить він.

Я відбиваюся, дряпаюся, кусаюсь. Сили не рівні, але я не здаюся. Між нами зав’язується справжня бійка, і коли мені здається, що все втрачено, на мою голову сиплеться скло…

Раптом двері відчиняються.

— Припинили, — голос водія суворий і холодний. Він тримає пістолет, направлений на Бориса. — Хазяйка виходить. І ти теж не сіпайся. Стріляти я вмію.

Борис ловить його погляд і притихає.

Я виповзаю з автомобіля, намагаючись змахнути кров із розбитого носа. Водій стріляє в колесо, і Борис замовкає, смикаючи двері.

— Ось так тихо сидітимеш, поки не приїде господар, — каже водій. — В машині є аптечка. Треба спинити кров. Зможете самі?

Я збираю волю і дістаю аптечку. Мені не хочеться дивитися на Бориса, бо боюсь, що водій може його без жодних сумнівів вбити. Де Гліб його взяв? Хто він насправді?

Ці питання залишаться на потім. Зараз потрібно вижити. Ніс розпух, руки болять, все тіло ломить, але страх і віра у водія тримають мене на ногах.