64 Зізнання в коханні

Гліб ізранку — сама уважність. Підкладає мені їжу, цілує в скроню, в плече, ніби не може насититися. Не знаю, що з ним сталось за ніч, але мені… мені це подобається до смішного. Від кожного його дотику в мені щось розквітає, розправляє крила і дихає теплом.

Коли ми,виходимо з торгового центра, мене накриває. У нас залишився ще один день. А потім… я сама вирішила піти. Але куди? До Бориса? Додому, де немає нічого? Чи в нікуди, де я сама собі не потрібна?

Раптом стає дуже гірко.

Увійдемо у маєток — і що? Пакувати речі? Розривати це тепло, цю турботу? Викидати з серця чоловіка, який тільки-но навчився мене любити?

— Втомилась? — питає Гліб. Голос такий ніжний, ніби мене можна зараз розсипати одним різким рухом.

— Втомилась, — кажу я, не уточнюючи, що більше від думок, ніж від людей.

— Іди сюди, — він, бере мою руку й починає розминати пальчики теплими, сильними пальцями.

Від цієї турботи мене прошиває електричним струмом. І зовсім раптово, як буває з дитячими образами, у мене на очах виступають сльози.

Гліб одразу помічає.

— Ну що так, їжачку? — він кладe мою руку собі на коліно, піднімає голову й дивиться знизу вгору. Очі повні тривоги.

Я ковтаю повітря.

— Я просто… не знаю, що мені робити далі.

Він легко цілує мене в запястя — жест такий м’який, що всередині щось стискається.

— Мені здається, ти занадто все ускладнюєш, — він зазирає в очі. — Хіба нам погано разом?

— Ні, — шепочу. — Нам чудово.

— Я люблю тебе, — каже дуже просто, без пафосу, але так, що мені перехоплює подих. — Ти сильна, ніжна… ти справжня. І я хочу бути з тобою. То навіщо ти хочеш утекти?

— Тому що… я боюся зради, — вперше кажу це вголос. — Я боюся, що одного дня прокинусь — а ти підеш.

Я торкаюся його волосся, і він мить терпить мовчки, а потім піднімається й сідає поруч. Обіймає мене, вкриває теплом.

— Я хоч раз дав тобі привід сумніватись у мені? — шепоче в моє волосся. — Все, що ти собі надумала, — це пил. Марго, дивись на мене.

Я дивлюсь.

— Я хочу бути з тобою. Хочу дітей від тебе. Але й тримати силою не хочу — тому погодився на твої умови. Але якщо твоя думка змінилась… я буду щасливий.

І я здаюсь. Горнусь до нього. Сльози течуть самі собою, теплі, важкі.

Гліб витирає їх пальцями й цілує мене в губи так уважно, ніби це крихкий келих.

— Я теж тебе люблю, — кажу тихо. І це правда, яка більше не хоче мовчати.

Вдома нас зустрічає Мурчик — гордий, як місцевий лорд. Він ходить територією, як повноправний власник, і, побачивши Гліба, одразу кидається йому під ноги, замуркуючи.

Наче все нарешті стає на місця.

Гліб переносить мої речі в свою кімнату.

— Відсьогодні спатимемо поруч, — каже твердо. — Ніяких двох спалень. Досить з мене цих гуртожитків.

І я не сперечаюсь. Бо не хочу. Бо мені добре.

Ідилію псує дзвінок з банку.

— У вас заборгованість, — сухий голос, без тіні співчуття. — Прострочення дві неділі.

Мені раптом хочеться, щоб ту машину просто забрали у Бориса й поставили йому під двері з бантиком. Але Гліб, звісно, все чує.

— Я можу купити тобі машину, хоч дві, — каже він, спираючись на стіл. — Але справа принципова. Не хочу, щоб у тебе псувалась кредитна історія. І не хочу дарувати автомобіль тому слимаку, який тебе не цінував.

— І що ти зробиш? — питаю я тривожно.

— Побачиш. У якому банку кредит?

І тут мене накриває стара образа:

— А в тому твоєму досьє на мене — хіба не було написано?

Гліб глибоко зітхає. Дивиться довго, серйозно.

— Ніяк не заспокоїшся? — запитує.

— Я просто не розумію, навіщо ти це робив.

— Гаразд, — каже він. — Мабуть, мені треба все тобі пояснити.

І саме в цю мить дзвонить його телефон. Він показує жестом, що це ненадовго, і виходить у вітальню.

Я чекаю. П’ять хвилин. Десять. Двадцять.

Гліба нема.

Прошу будинок увімкнути якийсь серіал, згортаюсь калачиком на дивані. І засинаю в чеканні.

Поговорити з ним цього вечора нам так і не вдалося.