63 Куди тобі іти?

— Я не знаю, що мені брати носити! — зранку бідкається Марго, риється в шафі, потім під ліжком, потім знов у шафі. Вона вся метушиться, і я маю найкращий у світі ракурс — лежу собі й милуюся її сідницями, які дуже переконливо стверджують, що день обіцяє бути чудовим.

— Спортивний костюм чи коротку спідничку, — ліниво підказую, не поспішаючи вставати..

— У мене немає ні того, ні іншого! — вона різко обертається, і я позбавляюсь найприємнішого ранкового видовища.

— То поїхали купимо! — одразу пропоную. Чесно, я планував провести половину цього дня в ліжку з нею, але якщо мій їжачок через одяг нервує — доведеться змінювати плани.

— От іще! Навіщо витрачатися? — Марго фиркає. — Все ж закінчиться в понеділок.

— І куди ти підеш у понеділок? — ловлю її за руку, а потім легко підминаю під себе, щоб не втекла. — До свого притрушеного Бориса?

— Ти що, ревнуєш? — в її очах справжній подив.

Я коротко чмокаю її в губи.

— Просто не хочу тебе відпускати.

— Гліб! — вона смикається, намагаючись вибратися, але цим тільки сильніше розпалює у мені все, що зранку ледве стримував. — Гліб, я серйозно!

— А з чого ти взяла, що я — ні? — проводжу пальцями по її щоці. — Тобі є куди йти?

— Та яка різниця… Це не привід мені тут залишатися! Ти обіцяв.

Настрій у мене псується, хоч я й намагаюся не показувати. Її впертість іноді просто вбиває. Чіпляється за свою «свободу», яка їй і не треба, бо тікає ж вона не кудись… а від мене.

— То ти кохаєш свого арбузера, — кажу вже більш різко. — От і все.

— Та ні! Боже, що ти вигадуєш! — вона злітає, підводиться, руками нервово поправляє волосся. — Ти все перевертаєш.

— Ну, якщо не хочеш до нього, — дивлюся їй прямо в очі, — то чим тобі зі мною погано?

— Тим що ти мене обманюєш, — тихо каже вона.

Так, обманюю… але не там, де вона думає. Я не міг сказати їй про Артурові плани, про бруд, який намагаються звалити на неї. Я хочу її захистити — і тримаю це в собі. Бо закохався. Так просто й так страшно.

— Коли я тебе обманював? — голос у мене м’який. — Коли казав, що хочу, щоб ти була зі мною?

— Я не знаю… — Марго сідає на край ліжка, губу закусує. Це її жест, коли вона губиться в собі.

Я підходжу, сідаю поруч, кладу долоні на її плечі, повільно. Щоб не злякати.

— Але я знаю, — кажу. — Я хочу, щоб ти залишилась. Я вже купив тобі обручку. Куплю будь-що, що потрібно. Ти точно не пожалкуєш, що ти зі мною. Що тобі ще треба?

Я обіймаю її. Міцно, щиро, так, як хотів уже давно. Вона пахне теплим післясном повітрям, своїм шампунем і ще чимось, від чого в мене всередині холоне й нагрівається одночасно.

— Я не кваплю тебе, — додаю тихо, коли відчуваю, що вона напружена. — Давай просто поїдемо купимо тобі все, що треба на вечір. А поговоримо вже після. Гаразд?

Марго зітхає і здається. Ми швидко збираємось, і я везу її в місто.

У магазинах вона намагається відмовлятися від усього дорожчого за дві чашки кави. Але я навіть не слухаю. Моя дружина має виглядати розкішно — хоч би тільки тому, що їй самій потрібна впевненість, а не оці сором’язливі спроби зекономити на собі.

Ми з пакетами з одягового центру заходимо на фудкорт поїсти. Марго вже значно веселша, сміється, кидає в мене жартами. Кілька разів ситуація непомітно перетікає у флірт, який піднімає мені температуру десь до небезпечних значень.

І коли ми виходимо з кафе — я помічаю Люду.

Я беру Марго за руку і швидко веду в інший бік.

Але пізно.

— Ставицький! Стояти! — реве Люда. Її голос чути, певно, навіть у сусідньому торговому центрі.

Вона підбігає, хапає мене поглядом і тицяє пальцем у сторону Марго:

— Я приїздила до тебе в офіс! А твоя секретарка сказала, що ти на об'єкті! Ось твій об'єкт, значить?!

— Я що, не можу поїсти зі своєю дружиною? — питаю абсолютно спокійно. — Людо, ти мене переслідуєш?

— У мене термінова справа!

— Всі папери у мого адвоката. Домовимось у понеділок. А ми зараз поспішаємо.

І тут вона бачить обручку на Маргиному пальці. А я відчуваю, як Марго злегка притискається до мене — не ховаючись, а ніби демонстративно.

— Ну нічого собі! — Люда хмуриться. — Вже й цяцьки їй купуєш! А як я просила…

— Мабуть, погано просили, — холодно каже Марго. — Ходімо, Гліб. Нас чекають.

Мене від цих слів розпирає така гордість — як від золотого кубка, виграного без жодного тренування.

— Вибач, Людо, — кажу. — У понеділок вирішимо все.

І веду свою дружину геть.