62 Справжня дружина

До кабінету Гліба з вулиці я все ж таки вирішила пробратися. Кабінет на першому поверсі, отже є шанс, що вікно лишилось хоча б прочиненим. Я підходжу до підвіконня, долонею витираю дощові краплі й намагаюсь бодай підчепити раму. Марно. Скло холодне, вкрите дрібними цівками дощу, а вікно замкнене зсередини. Звідси я навіть бачу, як блищить засув.

Зітхаю. Мене вже наскрізь пробирає холод, але я вперто стою й розмірковую, як би той замок зламати. Я ж нічого поганого не хочу… Просто врятувати себе і нас від майбутніх проблем.

І саме в ту секунду я чую звук мотора. Машина звертає на під’їзну алею, фари на мить вирізають мене з темряви і я завмираю, мов школярка, впіймана на крадіжці вишень. Потім грюкають дверцята авто — і серце в грудях робиться глухим, важким, ледве не виривається назовні.

Гліб прийшов.

Поки я намагаюсь дати собі раду, чую всередині його голос:

— Де тут моя дружинонька?

Ховається сміх у цьому слові чи радість? Може він просто в чудовому настрої. А може… Я ковтаю повітря, вирівнюю плечі й входжу до коридору. Двері відчиняються, і він з’являється переді мною. Весь мокрий після дощу, волосся на скронях темніше від вологи, а від пальта піднімається запах прохолоди й його парфумів. Мені вистачає однієї секунди, щоб забути, навіщо я взагалі лазила під вікнами.

Він помічає мене й широко посміхається:

— Як справи в мого їжачка?

— Нудилась, поки не приїхала твоя мама, — бурмочу я.

— Ааа… то вже цікаво. І як враження? Бо я от думав колись запросити їх на вечерю, але… — він кривиться. — Занадто манірні. Не наш формат.

Поки він це каже, підходить ближче. Так близько, що я чую, як тепло повільно розтікається по моїй шкірі. І тоді він різко нахиляється та цілує мене. Губи теплі, голодні — і я зовсім не готова до цього. Мене ніби вимикає, все тіло розчиняється у відчуттях, жодної думки, лише його дотики. Як би ми не сварились, як би не сперечались, але коли він отак… я тону.

— У мене до тебе серйозна термінова розмова, — видихає Гліб, коли я вже обвиваю його руками за шию і зовсім не хочу відпускати.

Я моргаю, намагаючись повернути фокус на його очі. А вони… серйозні. Тривожні. І від цього в мене всередині щось стискається.

— Говори. Тільки не лякай мене, добре?

Він бере мене за руку, тепло й упевнено, і веде до дивану. Сідає поруч, але так, щоб його коліно торкалось мого. Я вже не можу визначити — хвилююсь чи просто втрачаю контроль.

— Та я сам нервую, — зізнається. — Добре. Ось.

І дістає маленьку чорну оксамитову коробочку.

Мені ніби заливає вуха: я чую тільки власний пульс.

— Одягни. І ніколи не знімай, — каже він і відкриває коробочку.

Мене прошиває струмом.

Всередині блищить обручка. Не просто кільце — твір мистецтва, діамант такий чистий, ніби його вирізали з ранкового світла. Я навіть дихати боюсь, щоб не зіпсувати цей момент.

— Це… сподіваюсь, не діамант? — питаю тихо.

Гліб фиркає:

— Ти зараз образила і мене, і Альфреда Мойсейовича.

— Це діамант, — підморгує.

— Я не можу його взяти…

— Настю… — він бере мою долоню обережно, як щось тендітне. — Не починай.

— А якщо я його загублю?

— Купимо нове. Не схоже, що ти людина, яка губить коштовності.

Я дивлюся на кільце. Воно ніби світиться власним світлом. Я не звикла до таких речей. У мене були лише прості прикраси, маленькі, скромні. А тут… таке ніби з іншого світу.

— Дай руку, — нарешті каже він. Уже майже благально.

Я відчуваю, наскільки він напружений. І це найбільше мене обеззброює — такий сильний, самовпевнений чоловік зараз нервує через мене.

Я простягаю йому пальця.

Він повільно надягає обручку. І вона сідає ідеально.

— От бачишь, — усміхається. — Вгадав розмір.

Підносить мою руку до губ і цілує. Тепло цього поцілунку пробігає по всій руці вище, ніж варто б.

— Навіть не знаю, що сказати… — шепочу я.

— Нічого не треба. Просто носи. І знай… — він нахиляється ближче, так близько, що я бачу, як тремтить війка на його оці. — Це не бутафорія. Нічого з цього не бутафорія. Ти моя дружина. Справжня. І я мав зробити це давно.

Мені хочеться вірити. Вірити кожному слову. Вірити, що в цих жестах є не тільки впертість і ревність.

— Ну а тепер… — він робить вигляд, що серйозно зітхає, — коли офіційна частина завершена, може моя дружина таки погодує свого чоловіка? Бо йому треба сил. Перед частиною неофіційною.

Я сміюся. І раптом відчуваю, що я не боюсь бути з ним тут. У цьому домі. З цим чоловіком, який так дивно, по-своєму вміє мене вибивати з рівноваги.

Ми справді знову одні.

І вперше це відчувається не загрозою, а… теплом.