61 Обручка з діамантами

Сьогодні працюю в офісі. Треба розчистити всі завали перед довгим вікендом, бо інакше все звалиться мені на голову вже у вівторок. Передивляюся контракт за контрактом, підписую накази, вношу правки юристам. Робота настільки рутинна, що мозок сам намагається втекти в думки про Марго — як вона сьогодні виглядає, чи виспалась, чи знову щось собі надумала.

Телефон починає вібрувати. На екрані — Артур.

Я відверто не маю настрою брати слухавку. Проігнорував би — але, як завжди, він набирає вдруге. Братик ніколи не здається.

— Щось сталось? — питаю різко, ще не піднісши телефон до вуха.

— Уяви собі, сталось! — Артур аж кипить. — Твоя матуся щойно наїхала до мене, бо була у вас в маєтку. І вилила на мене відро претензій щодо твоєї дружини!

Я закочую очі.

— А ти тут до чого? — кидаю.

— Певно, вважає, що ти засліплений коханням, — насмішку чути навіть крізь втому, — і тобі щось пояснювати немає сенсу.

— Мені начхати, що вона думає про Марго, — відповідаю, але кулак мимоволі стискається. Марго — моя. Мій вибір. Моя дружина. І ніхто її не принизить, поки я дихаю.

— Треба тобі згортати цей цирк, — каже Артур. — З понеділка моя черга. Ми так домовлялись.

Я холоднішаю.

— Не буде ніякої черги. Не цього разу.

— Ти з глузду з’їхав? — гарчить він. — Звідки ти взяв, що вона саме та, кого треба? Тести ДНК ще навіть не прийшли! Мінімум місяць!

— Результатів немає, — погоджуюсь. — І мені вони не потрібні. Шукайте собі іншу кандидатуру, і грайтеся з нею у ваші психічні експерименти. Марго — моя.

На тому кінці дроту стає тихо. Лише дихання.

— То це ти вирішив все забрати собі? — голос Артура різкий, як лезо. — Плюнув на домовленість?

— Мені дарма на ваші розподіли, — кажу. — Я не збираюсь робити з жінки інструмент. Вам мало того, що мене в дитинстві тягали як товар?

— Глібе, ти щось рознюхав… — шипить він. — Я це так не залишу.

Він відключається, не давши мені відповісти. Я дивлюся на вимкнений екран, і вперше за довгий час відчуваю, що готовий комусь набити морду просто так, для профілактики.

Головне — Марго. Між нами є щось справжнє. Я це відчуваю кожною клітиною. Вона, можливо, ще не зізнається собі, але її тремтіння, її погляди, те, як вона прихиляється до мене уві сні… Це сильніше за будь-які доводи.

А тут ще мати сунеться, зі своїми претензіями. Мене переклинює. Хочу поставити всім крапку так, щоб не було сумнівів — Марго моя жінка. Мій вибір. Моя територія.

Я відкидаю папери, забираю телефон і виходжу з кабінету. Ліфт повільний, як завжди, тому спускаюсь сходами. На першому поверсі — ювелірний, мій орендар. Я давно знаю Альфреда Мойсейовича, той завжди радий мені до огиди.

Поки йду, телефоную.

— Як здоров’я? — бурмоче старий своєю звичною фразою.

— Не скаржусь. Ви на місці?

— В магазині.

— Маю до вас термінову справу. Зайду зараз.

Він зустрічає мене в залі, як дорогоцінного гостя, і веде в кабінет.

— Сподіваюсь, це не про підвищення оренди? — насторожено питає він.

— Ні, не хвилюйтесь, — усміхаюсь. — Питання особисте. Мені потрібна обручка.

Альфред хапається за серце.

— Ох, Глібе… Та я вже думав, що з вами проблеми! — сміється він.

Я відкочую очі. Старий — скупий, але сентиментальний.

— Має бути елегантна, — кажу. — І… розмір я не знаю. У Марго дуже тонкі пальці. Давайте кілька варіантів.

Асистент приносить коробочки. Виблискує діамант за діамантом. Я дивлюсь на всі ці блискітки і намагаюся уявити, що б вона вибрала.

Марго. Не показна. Не любить пафосу. Але любить красу. Тонку, делікатну.

— Оцей, — кажу, вибравши кільце з овальним каменем і дрібними навколо. — Упевнений.

Я бачу її пальчики, її здивований погляд, коли я надіну кільце.

І розумію: я зроблю все, щоб вона ніколи більше не почувала себе тимчасовою. Нікому не віддам. Нікому.