60 Дай Глібу шанс з колишньою

Наступного дня я навіть не встигла зварити собі каву, як почула тихий, але дуже наполегливий дзвінок у двері. Спершу подумала, що це кур’єр або Таміла щось забула. Але, коли подивилась у монітор домофона, серце ледь не вистрибнуло — на порозі стояла Ірина. А Гліба, як на зло, сьогодні зранку поїхав на зустріч і обіцяв повернутися тільки під вечір.

Я відчинила двері, намагаючись зробити обличчя максимально привітним, хоча всередині стислося все.

— Доброго ранку, Марго, — Ірина навіть не посміхнулась. Зняла рукавички, обтрусила з пальто дрібні краплі дощу й без запрошення переступила поріг. — Я зайду буквально на кілька хвилин.

«Буквально кілька хвилин» у її виконанні вже звучало як вирок.

— Проходьте, — я відступила вбік. — Гліба немає вдома, але він скоро…

— Я не до Гліба, — сухо перебила вона. — Я до тебе.

Мені одразу стало холодно. Якщо вона прийшла спеціально до мене, це точно не добрий знак.

Ірина оглянулась по вітальні, ніби перевіряючи, чи все на своїх місцях, чи не зуміла я за одну ніч перетворити дім її сина на хаос. Потім зітхнула й сіла в крісло — так, ніби вже планувала довгу розмову.

— Знаєш, я вчора думала про вас із Глібом, — почала вона обережним, м’яким тоном, який, однак, не призначався для заспокоєння. — І раптом згадала про Люду.

У мене всередині щось різко стиснулось. Ось воно. Навіть привітатися толком не встигла — одразу в бій.

— Про Люду? — перепитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Так. Хочеш — вір, хочеш — ні, але я вважаю її дуже хорошою дівчиною. Мудрою. Спокійною. Вона б ніколи не створювала Глібу зайвих проблем, — Ірина зітхнула так, ніби згадувала про втрачену сімейну реліквію, а не про колишню свого сина. — І, знаєш, я вчора бачилася з нею.

Я відчула, як щось холодне, неприємне пробігло по спині. Вчора. Коли я весь вечір хвилювалася, де Гліб, чому немає дзвінка, чому не написав навіть коротке «все добре».

— Вона виглядає… щасливою, але трохи розгубленою, — продовжила Ірина, уважно спостерігаючи за моєю реакцією. — Каже, що досі не розуміє, чому Гліб її так різко відштовхнув.

Я відчула, що стискаю пальці в кулаки.

— Мені здавалося, — сказала я повільно, підбираючи слова, — що це питання стосується тільки Гліба і Люди. Не мене.

— Ох, ти ж моя наївна дитино, — Ірина всміхнулась так, ніби перед нею сиділа учениця початкових класів. — Якщо ти живеш у цьому домі, це стосується і тебе. Тим більше… — вона нахилилась вперед. — Ти ж розумієш, Марго, що Гліб не з тих чоловіків, які довго залишаються самі? Люда принаймні була для нього стабільністю. А ти… ну… ти ще шукаєш себе.

Тепер я вже точно збагнула: вона прийшла, щоб перевірити мене на міцність. А можливо — і зламати.

— Я не думаю, що ми повинні говорити про це без Гліба, — відповіла я рівно, хоча всередині все кипіло.

— А я думаю, — Ірина твердо поставила чашку, яку я навіть не встигла їй запропонувати. — Бо Гліб — мій син. І я хвилююсь за нього. І хочу знати, чи поруч із ним жінка, яка не зламається при першому ж подиху вітру. Люда… вона була такою.

Вона зробила паузу. А потім додала, як ніж у грудну клітину:

— І вчора, коли ми розмовляли, я вперше за довгий час побачила, як вона досі його любить. Можливо, їм варто було дати ще один шанс.