59 Свекруха і невістка

Нарешті наші гості поїхали. Я закриваю за ними двері, і в грудях з’являється несподіване полегшення. Не люблю метушню вдома, не люблю, коли хтось витягує з мене прилизану гостинність. Я бачив, як Марго намагалася бути якнайпривітнішою, але це не її стихія. Їй затишніше, коли тихо, коли без зайвих розмов і постійних поглядів у її бік.

Я везу Володю в аеропорт, слухаю його балачки, ловлю себе на думці, що мені кортить повернутися додому швидше, ніж зазвичай. Хоча погода сьогодні гірша не буває: сірість, холод, мокрий вітер, що стягує плечі.

Але думка про Марго тримає мене теплим.

Коли залишаю машину в гаражі і заходжу в дім, її не чути. Тихо. Добре тихо. Я люблю такий дім. Наш.

У передпокої раптом лунає гуркіт дверей. Я насторожено повертаюся у вітальню — і бачу силует, який пам’ятаю з дитинства. Тонка постать, акуратний плащ, волосся зібране в елегантний вузол.

Мама.

Ірина скидає капюшон і чеше вологими пальцями волосся.

— Ну і дощ, — каже і злегка посміхається. — Доброго дня, Глібе. Я зайшла побачити вас із Марго.

Я підходжу, допомагаючи їй з плащем.

— Доброго дня. Ти раніше не попереджала, що приїдеш.

— А я й не збиралася попереджати, — каже вона, зсунувши на бік свій строгий шарф. — Хотіла побачити, як ви тут живете. Навідатись.

Вона швидко оглядає простір. Оцінює. Це звична манера. Але при цьому її очі теплі, не холодні.

— Марго зараз на кухні? — питає Ірина.

— Не знаю. Я щойно повернувся.

Мама проходить у вітальню — так, ніби вона тут завжди. І, по суті, вона завжди має на це право. Дім колись був її.

— Він став тепліший, — каже вона, торкаючись вази на столику. — Уклався. Затишніше, ніж було. Це Марго робила?
— Так. Вона має гарний смак.

Мама на мить посміхається — як похвала.

Марго з’являється в дверях кухні. Трохи розгублена. Я читаю це по її очах відразу. Вона не розраховувала на зустріч.

— Доброго дня, — каже вона і усміхається мамі.

— Доброго дня, люба, — Ірина швидко підводиться і цілує її в щоку. — Пробач, що так наскоком. Ми з Віталієм тільки повернулися в країну. І я вирішила глянути, як моя нова невістка живе в нашому домі.

Я бачу, як Марго напружує плечі. Трохи. Зовсім ледь. Я знаю це тіло тепер краще, ніж своє. Знаю ці дрібні реакції, знаю, як вона намагається не видати занепокоєння.

Я підморгую їй непомітно.

Марго йде робити чай — і я знаю, що вона робить це, аби зайняти руки. Мама говорить щось про погоду, про поїздку, про те, як їй не вистачало нормального українського хліба — стандартні розмови для неї.

А потім…

Потім вона починає.

— Коли ми брали Гліба, — каже мама вже без зайвих прелюдій, — нас лякали його біологічною спадковістю. Але я ні на мить не сумнівалась: якщо дитині дати правильне виховання, правильні орієнтири, то генетика — на останньому місці. Я вірила, що він успадкував лише найкраще.

Я стискаю щелепу. Так, вона завжди говорила прямо. Але завжди — не значить потрібно говорити всім.

Марго ставить чайник на тацю, повертається до нас із кількома фарфоровими чашками. Я бачу, що її це вразило. Не образило, не шокувало — вразило. Вона дивиться на мене так, ніби раптом побачила ще один шматок мого минулого, про який не знала.

Я відводжу погляд. Мама не робить цього навмисно — вона просто така. Пряма, чесна, іноді болісно чесна.

Марго повільно ставить на столик тарілку з булочками, які вона, як я знаю, пекла весь ранок, поки я був у місті.

— Я приготувала булочки з маком, — каже вона. Голос рівний, але я бачу: трошки затиснутий.

Мама піднімає брову.

— Але ж у вас є Каміла. Навіщо ти витрачаєш час на кухню?

Я втручаюсь.

— Мені подобається, як готує Марго.

Мама переводить погляд на мене. Досить довгий. Досить проникливий.

— Це добре, — каже вона. — Ти завжди любив домашнє. Але… — вона знову повертається до Марго. — Я чула, що ти поки не працюєш?

Марго ледь усміхається.

— Так, є певні складнощі.

— Що ж… — Ірина театрально зітхає. — Глібу, як бачу, дістаються жінки одного типу. Люда теж не надто хотіла працювати.

Я мало не вдавився повітрям.

Марго опускає очі, але не червоніє. Вона не з тих, хто дозволить собі знітитися. Але її це зачепило. Я це відчуваю. Наче тонке ниття між лопатками.

Я кладу руку їй на плече. Тихо. М’яко. Щоб відчула: я поруч.

— Мамо, — кажу я. — Не порівнюй.

Вона дивиться на мене довго. Потім відпиває чай.

— Гаразд, — каже стриманіше. — Я рада, що ви обоє… щасливі.

Марго вперше за цей час підводить на мене очі. І в них стільки змішаного — і болю, і надії, і якихось сумнівів, про які вона мовчить.

І мені хочеться просто взяти її в обійми і закрити собою від усіх чужих слів.

Від усіх тіней минулого.

Від всіх неправильних людей, які колись мали доступ до мого життя.

Ірина підводиться.

— Я не залишаюсь надовго, — каже вона. — Я ще зайду завтра. Можливо, вже з Олегом.

— Добре, — відповідаю.

Коли двері за нею зачиняються, я повертаюся до Марго. Вона стоїть біля каміна, опираючись на його різьблену полицю. Її плечі тремтять ледь-ледь — чи то від нервів, чи то від образи. Я не знаю.

Але я знаю одне: я не дозволю їй відчувати себе тут чужою.

І нікому не дозволю говорити з нею так.

Я роблю крок до неї.

— Марго… — кажу тихо.

Її очі піднімаються до моїх. І в них — стільки невимовного, що в мене стискається горло.

— Можна я…? — питаю.

І беру її за талію, притягуючи ближче. Її голова лягає мені на груди.

І в цю мить я розумію: вона мені потрібна. Не як дружина за папірцем. Не як жінка в ліжку.

Просто потрібна.