58 Без поспіху

Зі справами ми справляємось напрочуд швидко. Володя ніби квапиться до нареченої, хоча виглядає не в найкращому настрої. На відміну від мене. Я відчуваю прилив сил, навіть попри безсонну ніч. Марго виявилась саме такою, якою я уявляв, і мені приємно думати, що ми нарешті перейшли на інший рівень. Тепер вона вже точно нікуди від мене не зникне.

— Не розумію, як ви так швидко розписались, але тобі, схоже, пощастило, — каже Вова, поки ми їдемо додому.
— Пощастило, — погоджуюсь я.
— Серйозно. Як вийшло, що твоя дружина не вимагала параду з голубами й усієї тієї романтичної мішури?
— Ви з Лізою посварились?
— Та вона тепер хоче коней, хоче карету, блін. А я вважаю, що це перебір! Її понесло, а я вже не знаю, як її зупинити. А у вас усе так легко.

Якби ж і справді все було легко. Насправді у нас усе значно складніше. Я хочу Марго. Але Артур точно не збирається здаватися. Думає, що має такий самий шанс. Ага, зараз. Максимум — дулю з маком.

Поки їдемо, дізнаюсь, де Марго з Лізою. Вони досі біля озера. Я вирішую одразу туди йти.

Коли приїжджаємо, бачу Марго у воді, а Ліза про щось говорить з Аліною. Вона тут що забула? Не повірю, що її самі покликали.

— Привіт! — кидаю до Лізи й Аліни й проходжу повз до берега.

Марго бачить мене й виходить з озера. Я подаю їй рушник, загортаю мокре тіло й м'яко торкаюсь губами. Вона знову якась напружена.

— Змерзла?
— Ні, сьогодні тепло, — відповідає вона. — Ти ж казав, що у вас справ до вечора.
— Вдалося завершити швидше, — торкаюсь її талії. — А ви як?
— Зголодніли. Про їжу не подумали.
— Можемо їхати додому, — кажу я. — Я тільки трохи поплаваю. Складеш компанію?
— Якщо чесно, я вже наплавалась.

Я піднімаю її підборіддя пальцями, заглядаю в очі.

— Все гаразд? Чи з Аліною щось трапилось?
— Вона говорить про тебе всякі дурниці, — тихо каже Марго. — Що ти нібито привозиш дівчат у маєток. Каже, Артур так сказав.
— А він тут до чого? — у мені піднімається хвиля роздратування. Артур, значить, уже перейшов на плітки. На що він, чорт забирай, сподівається?
— Я не знаю, — Марго знизує плечима. — Але це правда?
— Скажи ще, що я одружуюсь із кожною, — я криво всміхаюсь. — Ні, це все брехня. Можеш переглянути записи з камер — за останні місяці ніяких дівчат у будинку не було, окрім Аліни з її матір’ю.
— За кого ти мене маєш, щоб я переглядала якісь відеозаписи? — вона зітхає. Але напруга трохи спадає.

— То поплаваєш зі мною?
Вона киває й дивиться, як я роздягаюся. Від її погляду в грудях приємно стискає. Навіть хочеться трохи покрасуватися.

Краєм ока помічаю, що й Аліна підводиться та прямує до води. Тіло гарне, та розумом природа її трохи обділила.

Я знову нахиляюсь до Марго з поцілунком — зараз для мене існує тільки вона. З усіма своїми жінками я прекрасно відчував різницю — і тут вона грандіозна.

— Як справи, Глібе? — озивається Аліна, підходячи ближче.
— Чудово, — відповідаю. — А твої?
— Теж добре. День чудовий.
— То гріх не скупатись.

Я беру Марго за руку й веду у воду. Наші пальці переплітаються. Вона ледь напружується, коли заходить у прохолодну воду, і я м’яко притягую її ближче, обіймаючи за талію.

— Може, на той берег? — пропоную. — Подалі від усіх.
— Не певна, що осилю таку відстань. Та й додому вже хочеться.
— Тоді маю іншу ідею, — я знову торкаюсь її губ. — Давай втечемо першими. Їх забере водій, а ми поїдемо моєю машиною. І…
— І що?
— І я покажу тобі дещо цікаве в лісі.

Я веду машину все далі в лісовий коридор, і відчуваю, як Марго поруч напружено мовчить. Вона дивиться у вікно, але я краєм ока бачу — думає про щось своє. Про мене? Про нас? Про ранок?.. Я не питаю. Мені хочеться, щоб все сталося природно, без тиску, без вимушених розмов.

Коли я звертаю на лісову стежку, вона нарешті повертається до мене.

— Ти впевнений, що тут можна їхати?
— Можна, — посміхаюся. — Я знаю цю дорогу. Довіришся?

Вона киває, і цього руху мені чомусь вистачає, щоб відчути легке тепло в грудях.

Зупиняю машину на знайомій галявині. Виходжу, обходжу авто і відкриваю для неї дверцята. Не тому, що це якийсь жест — просто хочеться торкнутись. Хоча б кінчиками пальців.

Її рука пасує до моєї ідеально. Тепла, ніжна, тендітна, але з прихованим впертим характером. Я це відчуваю кожного разу, коли вона злегка відсмикує долоню, а потім знову дозволяє мені тримати її.

— Ходімо, я тобі дещо покажу, — кажу тихо.

Вона йде поруч. Трава м’яко пружинить під ногами, сонце пробивається крізь гілки золотими рисками. Ліс тут завжди ніби мовчить, але не лякає. Просто слухає.

Я приводжу її до невеликої кам’яної тераси біля струмка. Коли ми стаємо біля води, я обертаюсь до неї — і зависаю. Просто дивлюся. І не можу відірватись.

— Я хотів привести тебе сюди ще вчора, — кажу. — Але не зважився.
— А сьогодні?
— А сьогодні… ти сама до мене йдеш. І я не хочу квапити цей момент.

Ми стоїмо так близько, що я відчуваю її подих. Вона не тікає, не ховається, не закривається. Просто дивиться на мене своїми очима — відкритими, як рана. І мені хочеться бути обережним. Дуже.

Вона торкається моїх пальців. Трохи, ніби випадково. Але я знаю — не випадково.

Я беру її руку, підношу до губ і цілу. Повільно. Відчуваю, як вона робить тихий, майже нечутний вдих.

— Марго… — кажу я тихо. — Я не хочу, щоб ти думала, ніби я тягну тебе в якісь ігри. Не хочу, щоб після ранку тобі було ніяково чи незатишно зі мною.
— Я не боюсь, — шепоче вона.
— Добре. Бо я тебе хочу. Але не просто так, не мимохідь, не за інерцією… це щось інше. І я не хочу псувати це поспіхом.

Я притискаю її до себе, лобом до її чола. Її долоня лягає мені на щелепу, ковзає до шиї. І я згораю від цього легкого дотику.

— Поцілуй мене, — каже вона.

І я роблю це з усією тією стриманою ніжністю, яка накопичувалася в мені від моменту, коли вона вийшла з води і вдягла той рушник, поки я тримав його в руках.