57 Він ще тебе не вигнав?

Ранок зустрічає нас з Лізою на пляжі. Сонце ще не спекотне, але достатньо тепле, щоб розбудити тіло. Я спокійно занурюю ноги у воду, відчуваючи, як хвилі торкаються шкіри, і відразу помічаю червоний плед у кутку пляжу. Там лежить Аліна. Її тіло сяє від сонця і крему, шкіра здається золотою, а кожен вигин — неначе запрошення до погляду.

Моя перша реакція — хотіти повернутися назад. Що це за відчуття? Ревнощі, страх, якась внутрішня напруга. Та потім я згадую: Гліб обрав мене. І це дає мені маленький, але важливий спокій. Він поруч, він мій, і я можу стояти тут і не зникати.

— Привіт! — Аліна нарешті помічає нас і махає рукою. Її посмішка напружена, але ввічлива.

— Привіт, — відповідаю стримано. Намірено. Я не хочу показувати слабкість.

Вона нахиляється на плед і, наче зовсім випадково, поправляє крем на грудях, дивлячись на мене через окуляри.

— Гліб ще тебе не вигнав, як попередню? — питає, і я ледве стримую роздратування.

— Яку попередню? — втручається Ліза.

— Він іноді привозить дівчат на місяць чи більше, — каже Аліна, наче це дрібниця. — Я сама була в шоці, коли дізналася. Але Артур брехати не буде.

Моя спина напружується. Слова Аліни наче маленькі колючки, але я тримаю себе. Кожен її жест здається мені спробою провокувати.

— Ти говорила з Артуром? — питаю, і голос тремтить більше, ніж хотілося б.

— Ну так, ми іноді спілкуємося, — відповідає вона, ніби все дуже просто. — І він каже, що твій чоловік зовсім не такий, як здається.

Серце стискається. Мене лякає думка, що я не знаю всіх деталей. Що якщо правда не така, якою я її уявляю?

Я знімаю легку сукню і розгортаю килимок на піску. Вода тепла, і це трохи відволікає. Я занурюю пальці в хвилі, відчуваю, як серце поступово заспокоюється.

— Лізо? — питаю, дивлячись на неї. — Хочеш плавати?

— Ні, — вона хитає головою, — краще полежу. Тобі ж хочеться розслабитися.

Я роблю кілька кроків углиб, дозволяючи воді омивати ноги. Мої думки метушаться, але я вирішую: зараз мені важливо тільки це — вода, сонце, вітер у волоссі.

Аліна дивиться на мене ще раз, і її погляд несе щось більше, ніж просто цікавість. Мене це дратує, але одночасно викликає дивне відчуття, що я сильна тут, що я не відступлю.

— Іноді чоловіки все ж стають на правильний шлях і не зраджують своїм дружинам, — каже Ліза, наче відповідаючи на мої думки.

Я посміхаюся ледь помітно. Її слова трошки заспокоюють. Можливо, все ще не все втрачено. Можливо, я можу насолоджуватися сонцем, водою і свободою бути тут, навіть коли навколо така напруга.

Я відчуваю, як хвиля накочує на ноги, змушуючи сміятися від легкого холоду і солоного бризу. В голові вирішую: сьогодні я буду просто Марго. Без страху, без ревнощів, хоча серце ще калатає від думок про Гліба і його таємниці.

— А іноді гуляють ще більше, — кидає Аліна. — Мені тебе навіть шкода. Влипла по самі вуха. Думала вийшла заміж за мільйонера і тепер життя в шоколаді…

— Та іди ти! — я відходжу ще далі, щоб не чути її. Заздрісниця чортова.

Я обережно занурююсь у воду, холодна хвиля б’є по щиколотках, а серце б’ється швидше від очікування. Ліза залишилась на килимку, загортаючись у рушник і спостерігаючи за мною. Але мої думки постійно повертаються до Гліба. Він поїхав з Володимиром у місто, а я залишилась тут, на пляжі, сама зі своїми відчуттями.

Несподівано відчуваю легкий подих вітру на плечі — ніби він поруч. Закриваю очі і уявляю його руку, що торкається моєї спини. Моя шкіра напружується, і серце калатає від бажання. Таке відчуття, що вся моя тіло пам’ятає його дотики, і я готова піддатися цьому спокусливому магнетизму.

— Марго… — чую його голос у голові, і він уже звучить як обіцянка, обіцянка всього, чого я прагну і чого боюся.

Я не хочу зізнаватися собі, що мені страшно, але одночасно — солодко від того, що він мене зачаровує навіть здалеку. Мрію, щоб він повернувся. Щоб взяв мене за руку, і я могла відчути його тепло.

Вода тепла, і я дозволяю собі кидати хвилі ногами, відчуваючи, як тіло розслабляється. Ліза зауважує це і усміхається, але я ледве слухаю її розмови про крем і сонце. У голові — лише Гліб, його руки, поцілунки, відчуття шкіри на шкірі.

— Хочеш, щоб я тебе трохи навчила плавати? — раптом питає Ліза, і я вимушено повертаю голову, ховаючи щось між усмішкою і зітханням.

— Ні, дякую, — відказую я. — Я просто хочу побути у воді.

Вода обтікає моє тіло, і я дозволяю собі замріятися про Гліба. Я бачу його усмішку, як він підходить до мене повільно, його погляд — ніжний, спокусливий. Серце стискається, відчуття змішане: радість, страх, бажання.

— Він тут, — шепочу я сама собі, — він завжди поруч у думках.

І раптом мене охоплює легке хвилювання: якби він повернувся зараз, я не змогла б протистояти. Я відчуваю, як тіло готове відповісти на його ласку. Кожен рух води, кожен подих вітру, кожен сонячний промінь — наче шепіт його присутності.

Я занурююся трохи глибше, ковтаючи холод, і дозволяю собі відчути, як напруга поступово розчиняється у відчутті води. Але в той же час тривога не зникає: що буде, коли Гліб повернеться? Чи не відпустить мене страх перед невідомим? Чи не заведе нас ця нічого не стримувана пристрасть кудись, де я не зможу контролювати себе?

Сонце злегка світить на воді, і я вирішую: нехай цей момент — мій. Мій і тільки мій. Нехай Гліб повернеться, коли готовий, але я готова до його повернення.

Я виходжу на мілку воду, повертаюся до Лізи і усміхаюсь. Усмішка м’яка, трохи загадкова, як у тих, хто знає секрет.

— Марго, все буде добре, — каже Ліза, але я знаю, що розмова про це поки не потрібна. Мої думки зайняті іншим. Гліб повернеться, і тоді вже не буде місця страху. Лише його тепло, його руки, його поцілунки…