56 Маленька перемога

Ранок зустрічає нас голими в ліжку. Сонце пробивається крізь штори, малюючи на стінах теплі смуги світла. Марго ще спить, і її тіло притиснуте до мого, ніжне і маленьке, як завжди. Я ловлю кожен її видих, кожен повільний рух грудей, і серце стискається від того, як сильно я її хочу, як сильно люблю. Вона моя, повністю і беззастережно.

— Я закохався у свою дружину, — шепочу їй на вухо.

Вона здригається, повільно прокидаючись, очі примружені від сну.

— Правда? — питає тихо, ще сонно і недовірливо. — Ти мені зараз наплетеш…

Я нахиляюся, торкаюся губами її плеча, шиї, губами ковзаю по її волоссю.

— Не віриш мені? — прошепочу, притискаючи її до себе. — Не перестану тебе пестити, поки не повіриш.

Вона тихо зітхає і, злегка відштовхнувшись, сідає, прикриваючи очі.

— Нас чекають гості на сніданок, — каже вона, голос ще слабкий і розбитий. — А я після цієї ночі почуваюсь виснаженою. Ми майже не спали…

— Ну то полежи ще, — кажу я, притискаючи її знову до себе. — Гості нікуди не дінуться, поснідають без нас. Потім поїдемо на об’єкти, як я планував. А ти спи.

Вона насуплює губи, але поступово розслабляється в моїх руках. Мені хочеться знову загубитися в її обіймах, відчути її тіло щохвилини. Але стримую себе. Артур не отримає жодних шансів. Вона моя. І я готовий робити все, щоб вона зрозуміла це сама.

— Це не красиво з мого боку — не вийти до них, — бурмоче Марго.

Я посміхаюся, проводжу пальцем по її щічці:

— Красиво, що ти думаєш про інших, але сьогодні твій день для відпочинку.

Кожен дотик, кожен рух — повільна гра, у якій я поступово підкорюю її довіру, її бажання. Я обережно рухаюся, не рвучи момент, даючи Марго відчути себе в безпеці, але одночасно зваблюючи. Її дихання прискорюється, губи трохи відкриваються, очі блимають повільно, і я знаю — вона готова до більшого, але лише тоді, коли сама захоче.

— Можеш відпочити, моя, — шепочу їй, притискаючи лоб до її. — Я поруч. Тільки дозволь мені бути тут.

Вона хитро посміхається, потягується, і я відчуваю, як серце починає битися швидше. Хочеться її знову притиснути, поцілувати, але стримуюся. Хай відпочине, мій маленький їжачок.

Вона тихо зітхає, розслабляється ще більше, притискається до мене всім тілом. Її руки обвивають мене, ніби хочуть тримати назавжди. Я обережно відсуваю халат трохи, лише дотиком, не роблячи різких рухів, залишаючи простір для її реакції. Вона не відштовхує, лише стискає мене міцніше.

— Ти… — прошепоче Марго, голос трохи тремтячий, — ти знаєш, що робиш зі мною?

— Знаю, — відповідаю тихо. — Але це все для тебе. Тільки для тебе.

Її тремтіння переходить у слабкий стогін, губи тремтять на моїх, і я відчуваю, як контроль над ситуацією поступово переходить до нас обох. Ми разом у цій м’якій грі, у світі, де немає нікого, крім нас.

Я цілував її шиї, плечі, спину, її руки, які обвивали мене, і відчував, як вона повільно віддається мені. Кожен її рух, кожен вдих — запрошення, кожен стогін — дозвіл. І коли ми, нарешті, лежимо обійняті, ще трохи розслаблені, я знаю: вона моя повністю, не через силу, не через хитрощі, а через довіру і бажання, яке ми створили разом.

Після душу, коли Марго розквітла сонним блиском у волоссях, ми спускаємося на перший поверх. На столі нас чекають млинці, кава і свіже повітря ранку, наповнене ароматом випічки. Вова і Ліза теж виходять до нас. Ліза виглядає трохи похмурою.

— Доброго ранку! — кажу я радісно, відчуваючи, як внутрішній спокій накриває мене. Млинці здаються смачнішими, сонце світить яскравіше.

— Ліза не дуже хоче їхати кудись, — зітхає Вова на мій цікавий погляд.

— Вони з Марго можуть сходити на озеро, — пропоную я. — Позасмагати, покупатися, поки ми з чоловіками займатимемося справами.

— Чудова ідея! — каже Марго і кидає Лізі посмішку.

— Так, це краще, ніж трястися в машині і слухати ваші нудні розмови, — киває Ліза. Здається, вони посварилися, але я не хочу втручатися.

— Я попрошу водія вас відвезти, хоч тут і недалеко, але ви не знаєте дороги, — кажу Марго.

Вона тихо киває і крадькома посміхається. Це маленький вогник ніжності в її очах. Моє серце наповнюється гордістю. Моя причина одружитися з нею могла здаватися дурною, але тепер я не шкодую жодної секунди цього рішення.

Я беру її руку в свої, проводжу пальцями по її шкірі, відчуваю тепло і тонкий аромат волосся. Марго зітхає, і я відчуваю, що хочу її знову, але не сьогоднішньою навалою пристрасті, а повільно, ніжно, щоб вона сама захотіла знову віддатися мені.

— Ти знаєш… — шепочу, притискаючи її до себе, поки вона сидить поруч. — Я нікуди не відпущу тебе. Не сьогодні і не завтра.

Вона повертається до мене очима, повільно, злегка посміхаючись. І в цю мить я розумію, що не треба ні кидати виклики, ні вмовляти, ні говорити. Мовчання і тепло нашого ранку достатні.

Ми сидимо так, притиснуті один до одного, поки дзвінок секретаря не нагадує про обов’язки, і я вже точно знаю: кожна мить з нею — перемога.