55 Я нікуди не подінусь

Я заходжу в спальню тихо, щоб не будити гостей у сусідній кімнаті, і тут же відчуваю, як у повітрі лежить тепле світло нічної лампи. Гліб вже лежить у ліжку — на боці, спиною до стіни, з трохи розкуйовдженим волоссям і поглядом, спрямованим просто на мене. Якось занадто уважно. Занадто ніжно. Це мене й збиває з пантелику.

— Ходи, їжачку… — його голос зовсім тихий. — Втомилась.

Я мовчки лягаю під ковдру, але спиною до нього. Наче це мене врятує. Наче я не відчуваю кожну клітинку свого тіла, яка реагує на його близькість.

Гліб не чіпає мене одразу. Лише дихає рівно й спокійно позаду. І це чомусь діє сильніше, ніж будь-які дотики.

Через хвилину його пальці несміливо торкаються моєї руки. Повільно, дуже обережно він переплітає наші пальці. Я відчуваю, як він завмирає — ніби чекає, що я відштовхну. Але я не відштовхую… і сама не знаю чому. Просто закриваю очі й дозволяю собі на секунду бути слабкою.

Він притягує мене ближче. Не різко, а так, ніби питає: можна?

Його груди теплі й широкі, шия пахне чимось знайомим, домашнім. Я весь вечір боролась із собою, а тепер здається, що сили просто закінчились. І я заплуталась — у своїх думках, у своїй злості, у його обіймах.

— Марго… — він говорить моє ім’я так, що серце пропускає удар. — Скажи хоч щось. Ти сьогодні така далека.

— А ти… занадто близький, — тихо відповідаю.

Він усміхається. Я чую цю усмішку всім тілом.

— Хочеш, я буду ще повільнішим?

І його губи торкаються мого плеча. Легко, майже невагомо. Я здригаюся.

— Глібе…

— Просто скажи — «стоп», — шепоче він. — І я зупинюся.

Але я не кажу. Лише дихаю глибше, намагаючись не стогнати, коли він губами торкається кожного міліметра моєї шкіри: від плеча до чутливої вигини шиї. Він ніби вивчає мене заново. Без поспіху. Без агресії. Тільки бажання і ніжність.

Я повертаюся до нього обличчям — сама, не подумавши. Його очі темні, глибокі, напружені. Він чекає дозволу. Від мене. Це мене ламає сильніше за будь-яку гру.

— Марго, я сходжу з розуму від тебе, — говорить тихо. — Але я не хочу, щоб ти обрала мене від безвиході. Хочу, щоб обрала… мене.

Його розчуленість боляче б’є в саме серце.

Я торкаюсь його щоки. Ледь. Він одразу накриває мою долоню своєю — гарячою і сильною.

— Поцілуй мене, — тихо прошу.

Він ніби затримує подих. А потім повільно нахиляється й торкається моїх губ. Ніжно. Повільно. Неймовірно чуттєво.

Світ стирається. Лишається лише тепло його рук на моїй талії, його губи, що ковзають по моїх, і те, як наші тіла самі знаходять одне одного.

Поцілунок поглиблюється, але не різко — як затяжний, обережний танець. Я здригаюсь, коли його долоня повільно ковзає по моїй спині. Він ніби питає кожним рухом: тут? а так? можна трохи далі?

І я кожним вигином тіла відповідаю: так… ще…

Коли він притискає мене до себе, я більше не можу думати ні про тиждень домовленостей, ні про розлучення, ні про страхи. Мені вперше за довгий час просто добре. Без фальші. Без болю.

Гліб проводить губами вниз по моїй шиї, і я ледве чутно стогну.

— Ти зведеш мене з розуму, — шепоче він, торкаючись чолом до чола.

— Ти вже зводиш, — відповідаю я.

І коли він знімає з мене сукню — повільно, ніжно, так, ніби розгортає щось крихке — я не зупиняю. Я сама допомагаю. Дихання змішується, рухи стають гарячішими, й між нами більше немає жодних бар’єрів.

Це не швидка пристрасть. Це повільне, довге злиття, де кожен дотик — визнання. Де наші тіла знаходять ритм, який здається надто природним, щоб бути випадковістю.

Коли все закінчується, він не відвертається. Навпаки — притискає мене до себе, ховає мій лоб у своїй шиї і гладить по спині так, ніби я щось цінне.

— Засинай, їжачку, — шепоче він. — Я нікуди не дінусь.

А я думаю лише одне:
Як же цей чоловік небезпечний. Бо я вже не знаю, як жити без його дотиків.