54 Не викликай підозр

Я встигаю провідати племінника перед обідом. У палаті тихо, лише монотонно кричить апарат. Лікарі прогнозують скору виписку. Хвороба ще не пішла в повну ремісію, але основний курс він пройшов, препарати тепер можна приймати вдома. Коли чую це — відчуваю, як трохи послаблюється петля страху довкола шиї. Я не знаю, як ставитись до Гліба після всього, але те, що він врятував мого брата… Навіть моє обпалене, пошматоване серце не здатне це заперечити. Йому я вдячна — попри все.

— Тебе шукав Борис, — каже Віка, накидаючи мені на плечі невеличкий плед. — І мамі дзвонив, і мені. Всіх на вуха поставив.

— Він хіба не знає, де я? — мені щиро дивно. Здавалося, він знає кожен мій крок, завжди.

— Та, напевно, знає. Але хотів пожалітися всім, яка ти хвойда, — сухо додає сестра.

Я червонію. У неї цей тон — завжди напівжартівливий, напівобурений. Вона не засуджує, але й не шкодує гострих слів. А от мама обов’язково почне: “Такий скарб, як Борис, не валяється на вулиці”. Для неї це завжди аргумент. Для мене — лещата.

— Я тобі дещо розповім, — кажу тихо.

Сестра — єдина, кому я довіряю без застережень. Тому викладаю все: стрінги, підозри, крики, удар. Той ненависний спалах люті в його очах.

— Треба було заяву в поліцію писати! — Віка майже шипить. — Він руку на тебе підняв! Як ти це терпиш?

— Я просто не хочу його бачити, — і це не виправдання, це мій спосіб вижити.

— Тоді придивляйся до Гліба, — вона зітхає. — Він тобі нічого поганого не робив. Він за тебе хвилюється, як за богиню.

— Не думаю, — відрізаю. — У нього є якась гра. Я відчуваю.

— Ти просто боїшся, — каже Віка. — І тому не бачиш, як він дивиться на тебе.

Я бачу. Може, навіть занадто добре. І саме це мене лякає.

В ресторан ми приїжджаємо вже з гостями, яких Гліб забирає десь у місті. На мені обтискуюча чорна сукня, яка ніби зашиває всі мої комплекси тонкими нитками. Я не звична до такого — але в дзеркалі я виглядаю привабливо. І Гліб це знає. Його погляди — гарячі, неввічливі, власницькі. Після слів Віки вони здаються ще гострішими, як лезо, що ковзає шкірою, не поранюючи, але погрожуючи.

Гості — Володимир і Ліза. Наче дві половини однієї мильної бульбашки. Вони торкаються рук, заливаються сміхом, говорять очима, в яких немає ні тіні сумніву. У них — світанок. У мене — попіл. Глібу доводиться буквально тягнути Володимира до розмови про справи, але Ліза невдовзі відбирає його і волочить танцювати.

— Ми теж потанцюємо? — питає Гліб.

Відмовитися — означало б виглядати дикувато. Тому я простягаю руку. Його долоня на моїй талії гаряча, наче вогонь торкнувся крізь тонку тканину. Він веде впевнено, без сумнівів, ніби вже давно знає ритм мого дихання. Кожен його рух — як удар по нервових закінченнях. Мені здається, що я знову оголена.

Коли музика завмирає, він нахиляється і цілує мене. Я не чиню спротиву. Мій рот розкривається сам, він втягує мене в цей поцілунок — жадібний, але не грубий, як буря, яка не руйнує, а випалює. І весь світ зникає. Я знаю, що мала б відштовхнути його. Але мені бракує сили. Його губи розчиняють мою оборону так легко, що це лякає.

— Продовжимо вдома, — шепоче він, відриваючись.

— Не вигадуй, — кажу автоматично.

Але в моїй крові щось змінюється. Стійкість тане. Мені соромно — бо хочу продовження.

Додому їдемо в шумному настрої. Ліза щебече про весілля, дата, підготовка, фата, розсадка. І заявляє, що ми з Глібом обов’язково маємо бути присутні. Гліб, не моргнувши, обіцяє, що приїдемо.

Чорт. Він знову робить це. Заганяє мене в кут обіцянками. Потім скаже: “Я вже пообіцяв, ти не можеш відмовити.” Я так чітко бачу його підступний план, що серце знову починає кипіти.

Ледь гості закривають за собою двері, я випалюю:

— Навіщо ти пообіцяв, що ми поїдемо на весілля?

— А що тут такого, їжачку? — питає він майже здивовано.

— Ми домовились на тиждень. Один.

— Вірно, — він опускає погляд і цілком щиро знизує плечима. — Я захопився. Вибач. Все владнаю.

Замість полегшення я відчуваю гірке розчарування. Чому? Він робить саме те, чого я просила. А мені — наче забрали щось важливе.

— До речі, сьогодні спатимеш у моєму ліжку, — каже він між іншим. — Щоб не було підозр.

— Гаразд, — кажу я дивно покірно. У його обіймах спати неприродно приємно.

Мені соромно визнати, але тиждень — це сміхотворно мало. Якби сталося якесь диво… якби він сказав мені всю правду. Відкрив карти. Сказав, навіщо все це. Навіщо я. Але він не скаже. Він ніколи не говорить усе до кінця.

І, чорт забери, я не знаю, чи ненавиджу його за це, чи хочу ще більше.