53 Тепер все інакше

Ловлю кожен її тихий видих. І від того, як пахне Марго, у мене немов підкошуються ноги. Хочеться кинутись до неї одразу, але розумію: вона може звинуватити мене в тому, що скористався її емоційним станом. Проте стриматися, щоб трохи її подразнити, я не можу. За ці два тижні, на які ми домовились, вона здається. Інакше… Чорт, доведеться поступитися ініціативою Артуру, а я не готовий.

Не віддам її нікому. Чхати на всі домовленості. Коли Марго оселилася у мене, усе змінилось. Тепер вона буде лише моя. Головне — зробити так, щоб сама передумала подавати на розлучення.

Я міцніше притискаю її до себе, її руки лягають поверх моїх. Вона відкидає шию мені назустріч, підставляючи шкіру під мої погляди і дотики. Дихання Марго стає частішим, і я ледве не втрачаю контроль над собою. Але стримуюсь, лише легенько торкаючись обличчя, шиї, плеча. Вона не рухається, здається, зачарована моїми жестами.

Не витримую і повертаю її до себе обличчям, губи з’єднуються в поцілунку. Я тону в цій медовій ніжності, відчуваю, як її руки обвивають мою шию, а тіло напружується під халатом. Ледь відпускаю губи і дивлюсь їй в очі — там ще немає ясності. Марго заплуталася, і я теж.

— Забереш кота, чи не будемо його турбувати? — питаю тихо.

— Хай спить, — відгукується вона, ворушиться у моїх обіймах. Я теж не можу приховати хвилювання, лоб притиснутий до її.

— Можеш і собі трохи поспати, — шепочу. — Місця вистачить. Приставати не буду.

Вона усміхається і лягає на ліжко. Я тут же вмощуюся поруч, притягуючи її до себе.

— Ти обіцяв не приставати, — бурмоче вона.

— Але обійматися можна… — віджартовуюсь я. Усвідомлюю маленьку перемогу: вона звикне до мене. Приручити свого колючого їжачка непросто, але я цього хочу.

— Ми зустрінемо Іллю і Віку в ресторані, — кажу я. — Потім поїдемо додому.

— Можеш і самих їх зустріти, — відрізає Марго. — У мене немає навіть одягу для цього заходу.

— Якби ти не була такою гордою, — кажу, — давно би обновила гардероб.

— Не треба твоїх подачок, — відповідає, похмуро.

Я чмокаю її в губи, намагаючись розігнати темні хмари над її чолом.

— Вважай це реквізитом, — кажу. — Бери картку і влаштуй собі шопінг. Купи щось для вечора.

— Добре, — у її очах нарешті спалахує вогник.

— Зустрінемось у місті після обіду.

— Мені не треба вечірньої сукні для ресторану? — питає вона.

— Досить коктейльної, — відповідаю я. — Хоча… я б волів бачити тебе й без одягу.

— Гліб! Навіть не мрій! — строго відповідає вона.

Але я мрію. Потрібно лише трохи часу і зусиль. І сподіваюсь, що під час візиту до друзів усе стане на свої місця. Якщо не раніше.

Я останнім часом думаю лише про Марго. Жодна інша жінка мені не цікава. І це одночасно лякає і заводить. Я хочу свою дружину. Ніколи не думав, що одружуся так. Але з Марго…з Марго у мене має бути інакше.