52 Ти це відчуваєш?

Я не відпускаю його пальців. Такий дрібний контакт, а відчуваю, що він тримає мене сильніше за будь-які слова. У голові темрява, розум відмовляється працювати, але душа знову і знову відгукується на його дотики.

Після його слів я замовкаю і дивлюся у вікно. Словами не можу нічого обдумати. Є загадка, і як би Гліб логічно не пояснював — я йому не можу довіряти. Повернутися до Борі — нікуди. Він сьогодні мене вбив би поглядом, якби захотів. А я вже пережила стільки шоку, що здається, вистачить на все життя: зрада, насильство, страх.

Телефон у сумочці оживає. Борис. Я відбиваю виклик і блокую контакт. Навіть подумки не можу відпустити його слова. Скільки всього хотіли, а вийшло… ось так. Некрасиво.

Джип Гліба котиться по лісовій дорозі, повертаючи мене назад у маєток Ставицьких. Я відчуваю, наче пробігла коло і повернулася в початкову точку.

— До нас післязавтра приїдуть гості, — каже Гліб спокійно.
— Ніби ж тільки були, — зітхаю я.
— Це інший діловий партнер з нареченою, — пояснює він. — Побудуть пару днів, покажу об’єкти.

В’їжджаємо у ворота. Він вимикає двигун.
— Скажеш Камілі підготувати все, щоб справити враження на партнера. — Його голос спокійний, але я ловлю тінь очікування.

Я зітхаю:
—Глібе… Я не хочу тут залишатися. Я хочу розлучення…

— Подай, якщо хочеш, — плечима знизує він. — Але зачекай, їжачку. Лише пару тижнів. Мені зараз потрібна дружина…

— Та навіщо?! — рвуся я, серце б’ється шалено. — Поясни по-людськи!

— Буде вечірка у друзів. Я вже анонсував, що будемо разом. Не хочу пліток про себе. Можеш хоч трохи почекати? — його обличчя серйозне. Я важко видихаю.

— Добре…

Після ванни з піною я загортаюся в халат і лягаю на ліжко. Тягнуся до кота, щоб знайти бодай одну рідну душу. Але Мурчика поруч немає. Кличу його, тиша. Знову кличу — тиша. І тут лунає легке клацання дверей.

— Марго? — його голос з коридору.

Гліб виходить із кімнати в одних трусах. Моє серце зупиняється. Кожен м’яз його тіла, кожна лінія — наче вирізані для мене. Я встигаю тільки випростатися, втрачаю дар мови.

— Я кота загубила, — прошепотіла я. — Ти його не бачив?
— Бачив, — посміхається він, і цей погляд змушує мене тремтіти.

— Іди сюди, покажу, — простягає руку.

Я підходжу. Велетенський будинок, ми одні, але страху немає. Впевнена, що він не завдасть шкоди.

Гліб бере мої пальці у свою долоню і веде мене у кімнату. Я не відпускаю. І зараз не хочу.

— Дивись, — шепоче він, стоячи за спиною.

Мурчик лежить на подушці Гліба. Зрадник. Я розумію: кіт обрав нового господаря.

Гліб несподівано обіймає мене ззаду, притискає спиною до грудей. Тепло його тіла проникає крізь халат.
Він ніжно цілує мою шию. Я застигла. Хочеться сказати «не можна», але метелики в животі кричать інше. Кров шумить у вухах. Я відкидаю голову назад, довіряю цьому дотику, цілу ласку його губ, відчуваю, як серце б’ється шалено.

Я не відпускаю його пальців. Це дрібниця, а відчуваю, що він тримає мене міцніше, ніж будь-які слова. Моє серце б’ється шалено, але розум кричить: «Стоп! Це неправильно!» І все одно я залишаюся, бо теплі руки Гліба так приємно охоплюють мене.

— Ти ж тепер моя, — шепоче він тихо, притискаючи спину до своїх грудей. Його дотики теплі й одночасно спокушають. Я намагаюся відсторонитися, але не можу. Мозок відмовляється думати, лише тіло відгукується на його ласку.

— Гліб… — видається мені тихий шепіт. Серце стискає страх і збудження водночас.

Він цілує мою шию, губи ковзають по шкірі, і я тремчу. Хочеться сказати «не можна», але бажання сильніше. Моя свідомість тоне в цьому теплі, а розум опиняється у замку, ключ від якого він тримає в руках.

— Ти відчуваєш мене? — його голос низький, гарячий, і від нього тремтить навіть повітря навколо.

Я стискаю його руки міцніше, і відчуття контролю й безпеки знову змішуються з тривогою. Внутрішній голос каже: «Це небезпечно», а серце відповідає: «Ще трохи, тільки ще трохи…»

— Гліб… — прошепотіла я майже несміло. — Це неправильно…

— Може й так, — він притискає мене сильніше. — Але я хочу бути поруч. І ти хочеш теж, — додає, ковзаючи руками по моїй талії.

Я відчуваю, як бажання і страх зливаються в одне. Серце шалено б’ється, кров пульсує в голові, а думки розлітаються. Я ніби зависла між тим, що можу і тим, що боюся.

Мурчик ворушиться на подушці, але Гліб не відпускає мене. Його руки ніжні, а погляд пильний. Я тремчу, але вже не від страху, а від того, що він тут. Що він поруч. Що можна довіритися, хоч на мить, хоч трохи.

— Ти моя, — повторює Гліб, і я відчуваю, як вперше за довгий час можу просто дихати.

Але думки про розлучення, про Бориса, про все, що сталося, не дають мені спокою. Я тримаюся за його руки, бо знаю: зараз можу втратити контроль. І можливо, саме цього він чекає.

Я відчуваю кожен дотик його рук, і серце ніби б’ється окремо від мене. Розум кричить: «Стоп! Це небезпечно!», але тіло слухає тільки його. Гліб обережно ковзає руками по моїй талії, потім піднімає їх вище, злегка стискаючи мої плечі, і я не можу стримати здивований зітх.

— Ти справді така красива… — шепоче він прямо в моє вухо. Голос низький, теплий, огортає, як ковдра. Я замикаю очі, бо хочу забутися в цьому теплі, але страх проштовхує холодним шипінням: «Не можна!».

Його губи торкаються моєї шкіри на шиї, губами і язиком, але не боляче, не грубо, а як спокуса, від якої неможливо втекти. Я мружу очі, стискаю пальці на його руках, і відчуваю, що вся напруга останніх днів вихлюпується в одному моменті.

— Марго… я хочу, щоб ти залишилася тут, зі мною… — його слова змішуються з шепотом по шкірі, і я ледве дихаю. Моє серце хоче тільки одного: довіритися.

Але розум продовжує шепотіти: «Ти не можеш йому довіряти повністю… Ти ще не знаєш, що буде далі…» І в цю мить я відчуваю себе між двома світами: один — тіло, яке прагне його дотику; другий — розум, який намагається захистити мене від себе самої.