51 Ти не спадкоємець

До дверей ще два кроки — і я чую крик. Різкий, надривний, жіночий. Марго.
У мене в голові ніби вибух. Нічого не думаю. Просто дію.

Двері з тріском вилітають під моєю ногою. Коридор, запах дешевого одеколону і старого жиру. Ліворуч — стоїть довга парасоля, старе дідове тростиноподібне страхіття. Я хапаю її в польоті, наче кийок. Мені все одно, яку зброю тримати — аби кістки летіли.

Залітаю в кімнату й бачу це: він стоїть над Марго, з ременем у руці. Вона згорнулась на ліжку, обличчя прикрила руками.
Цей кадр врізається в мозок, як фотоспалах. Потім усе зливається у червоний вихор.

Перший удар парасолею — в голову.
Тріск. Пластик летить у друзки.
Він не встигає нічого зрозуміти, як я вже розвертаю його за плече і забиваю прямий удар у перенісся.
Хруст.
Рука тепла від крові. Тіло в його штанях обм’якле і важке, падає мені до ніг.

Я переступаю через це жалюгідне м’ясо і нахиляюся до Марго.
— Гей. Маленька… — тягнусь до неї.

— Не чіпай! — її крик ріже повітря. Вона стискається ще дужче.
— Це я, — шепочу, плечі досі тремтять від адреналіну. — Я його вб’ю, якщо ти хочеш. Скажи — і я…

— Не треба… — вона дихає уривчасто, голос розбитий. — Не треба його вбивати.
— Ну… тоді не буду, — видахаю. Гнів спадати не поспішає, але вже не сліпий. — Він тебе вдарив? Де болить?

— Не прикидайся хорошим, — Марго виривається з моїх рук. В її очах — паніка і злість одночасно.

— Я не знаю, що з тобою і хто тебе накрутив, — говорю крізь зуби. У кутку бачу, як її довбойоб з носом у крові починає хрипіти, приходить до тями. — Але зараз ми валимо звідси.

Вона ковтає сльози, киває.
Я підводжу її, беру за руку. Марго озирається на свого героя дитсадка.
— Ти йому носа зламав…
— Я мав ламати руки, — бурчу. — Він торкався до тебе.

— Він… один раз ударив. Я просто…
— Ти злякалась. — М’якість голосу не можу ввімкнути, він згорів у мені ще на порозі. — Все. Це позаду.

Вона досі тремтить. І в мене в голові тільки одна думка: якби я їхав десять хвилин пізніше?

Я не говорю більше ні слова, заводжу її в машину. Саджу на сидіння, застібаю ремінь. Вона як дитина — ніби мозок відключився. Киває бездумно. Я обходжу капот і сідаю за кермо.

— Куди ти мене везеш? — питає, коли мотор рикає.
— Додому. Або в лікарню.
— Ні. Ні туди, ні туди, — вона поправляє волосся в дзеркальце, кутики губ сіпаються. — Я не хочу до тебе.

— Але це і твій дім, — щиро дивуюся. — Ти моя дружина, Марго. Це факт. У нас все спільне.

Вона з ляскотом закриває козирок.
— Припини цей цирк! — шпигує мені поглядом. — Ти змусив мене обманом. Я все знаю!

— "Все" — це що саме? — питаю рівно.

— Що в твого названого діда були ще діти! Спадкоємці! І що я… можливо… одна з них!

— І? — я тисну на гальмо на світлофорі, повертаюсь до неї. — І що це міняє?
— Я…

— Ти думаєш, достатньо прийти й сказати: “мій дід спав з моєю бабою, виділіть мені спадок”? — говорю жорстко. — Ти чекаєш, що тобі кинуть ключі від бізнесу, рахунки, землю? Що все паде до ніг, як тільки ти відкриєш рот?
— Ну…

— За ці роки я вивів гроші в інші фонди, змінив структуру компаній, перекроїв власність. — Я не підвищую голос, він сам стає холодним. — Марго, не будь смішною.

Вона кліпає, розгублена.
Ось воно — вперше за весь час вона не знає, що сказати.

— Але… чому ти тоді одружився зі мною? — ледь видавлює.

Я простягаю руку й накриваю її долоню своєю.
— А те, що ти мені просто подобаєшся — ти цього варіанту навіть не розглядаєш?