50 Червона ганчірка

Похмурий Борис сидить за столом, мляво товче виделкою картоплю, наче звинувачує її у всіх своїх бідах.
— Марго, ти що, німою стала? — буркоче нарешті.
Я розтискаю пальці. Всередині все купчиться й ламається: контраст між Глібом і Борисом гризе зсередини. У Гліба — спокій, увага, тепло. У Борі — колючий погляд, скривлена губа, постійне «ти повинна». Розум повторює, що Гліб брехун, актор, майстер маніпуляцій. А серце шепоче: так не грають, так поводяться люди, які вміють любити.

— Тьху! — Борис з силою кидає виделку на тарілку. — Ти сіль поклала взагалі? Що це за жрачка?
Хапає сільничку так, ніби зараз розчавить її пальцями.

Я встаю, тікаю в кімнату, щоб не зірватися. Схоже, він таки «прибрав»: речі не розкидані, просто втрамбовані по шафах як-небудь. Відчиняю гардероб — на мене обрушується лавина футболок, шкарпеток, тренувальних штанів.
Зітхаю, починаю сортувати. Ті, що можна прати. Ті, що смердять потом так, ніби він у них бігав марафон. Ті, що ще теплі, ніби він тільки що зняв їх і засунув у шафу «аби не валялись».

Я нахиляюсь, щоб підняти якусь майку, і на підлогу падає шматок червоного. Розгортається — крихітні жіночі трусики. Невидимі. Дві нитки на талії, шматок тканини спереду.

Не мої.

Мені стає холодно. Лавина в животі згущається в клубок нудоти. Я навіть не хочу їх торкатися — гидка чужа інтимність, мов плювок прямо в обличчя.

— Борисе… — голос виходить сиплий. — Іди сюди.
Він не одразу реагує.
— Ти даси нормально поїсти? — бурчить з кухні. — Наварила якусь бурду…

Мене рве від огиди і злості.
— Борис! — голос повертається разом із жаром. — Це що за труси?

Він з’являється у дверях, волочачи ноги. Я легенько підіймаю білизну носком і відкидаю йому під ноги.
Борис дивиться на неї з кривою гримасою, наче це я його підставила.
— Твої. І що ти починаєш?

— Це НЕ мої, — кажу рівно, без істерики. — Я б таке ніколи не купила. І ти б перший мене висміяв.
— Що, вирішила мене підставити? — його голос починає деренчати. — Підкинути якусь ганчірку, щоб зробити з мене виродка? От воно що! Зібралася додому, така вся правильна…

— Ти приводив сюди жінку. — Вперше за цей день я дивлюся йому прямо в очі. — І навіть не потрудився прибрати її речі.
Мене не болить. Не ріже зсередини. Просто брудно. Чуже. Дешеве.
Я місяць чинила опір Глібу, боялася навіть думки про зраду. А Боря тим часом тут «не сумував».

— А ти з мільйонером своїм розважалась! — зривається він. — Цілий місяць! Думаєш я ідіот?!
Він робить крок, і в очах спалахує та сама лють, від якої завжди стискався мій шлунок.
— А тепер хочеш мене кинути і сказати, що це я винен? Бо я — не мільйонер, так? Я — простий робітник!

— Не перекладай провину, — кажу тихо. Це дивно: я спокійніша, ніж він.
— Не смій мене звинувачувати! — він кидається вперед, хапає за лікоть зі знайомим металевим хватом. — Подумала, якщо переспала з багатієм, то ти тепер королева?

— Я з Глібом не спала! — відступаю, але він не відпускає.
— Розкажеш це комусь іншому, повія!

Він штовхає мене так різко, що я падаю на ліжко, захлинаючись повітрям.
Після цього — звук пряжки. Ремінь зі свистом вискакує з петель.

У мене холоне кров.

— Тільки спробуй мене вдарити! — шепочу, боячись, що голос зламається.
— Ти тиждень сидіти не зможеш! — хрипить він, заводячи ремінь за спину. — Треба тебе провчити. Я тобі мозок через ж*пу поставлю на місце!

І він робить крок.