49 Вкрали моє

Дивна поведінка Марго гризла мене весь день. Мені хотілося підлізти до неї, якось розтопити її недовіру. Зробити щось просте й зрозуміле, що їй би сподобалося. Але тут і була проблема: Марго не схожа на жодну жінку, яку я коли-небудь зустрічав. Можливо, тому я й зациклився на ній.

Вона відмовилась витрачати мої гроші — категорично, без тіні вагання. Телефон — єдине, що прийняла, та й то так, ніби то не подарунок, а необхідність. Решта покупок так і лежала, недоторкана. Склалося враження, що гроші її взагалі не хвилюють. У моїй реальності інша на її місці вже замовляла б дизайнерський гардероб, косметику, ювелірку… Але ні. Не Марго.

І це мене вибивало з колії сильніше, ніж хотілося визнавати. Навіть до того покидька, який марнував її молодість і полоскал мозок, вона лишалася вірною. Я ж бачив усе — звіти, листування, записки. І був впевнений: коли вона зіткнеться з тим, як я до неї ставлюсь, вона вибере мене. Але вона стояла на своєму. Вперта. Принципова. І саме це, чорт забирай, викликало в мені повагу. І бажання володіти.

Я весь день крутив думку — що подарувати такій жінці? Які жести здатні змусити її посміхнутись, розтанути, перестати дивитись на мене насторожено? І не знайшов відповіді. Розумна, горда… і вільна від тих простих важелів, що працюють на інших.

Справи закінчив раніше. Дорогою додому ловив себе на абсурдному: нервував. Як школяр перед побаченням. В’їжджаю на подвір’я й уявляю її в кухні, скручену у хвіст, у домашній футболці, як щось готує — і в мене тепліє всередині. Але замість неї мене зустрічає Каміла.

— Вечеряти будете? — питає стримано.
— Де Марго? — виривається в мене.

Я вже звик, що вона щось готує, або принаймні сидить з книжкою на терасі. А тут порожнеча.

— Поїхала, — відповідає домогосподарка. — За нею приїхали.

— Хто? — голос у мене стає хрипким.
— Не знаю. Машина темна, седан.

Мене обдає холодом. У голові одразу виринає одна фігура — Артур. Хитрови…й з посмішкою лиса. Це в його стилі. Крутитися біля моєї дружини, грати на почуттях, шепотіти щось про “свободу вибору”.

Я стискаю зуби так, що щелепа тріщить. Якщо Марго щось і дізналась — то точно не сама. Їй могли підкинути зерно, підпалити ґніт. Артур завжди вважав, що вміє “чесно конкурувати”. Вигравати не силою, а хитрістю. Дивак. Думає, що якщо зробить з мене брехуна, а себе — захисника, то вона сама до нього притягнеться?

Я не про гроші зараз. Мене лякає порожнеча у грудях: що вона пішла. Не тому, що вигідно, а тому що захотіла когось іншого. І ця думка б’є в сонячне сплетіння так, що хочеться рвати все навколо.

Телефоную братові.

— Де ти її тримаєш?
— Кого? — він навіть сміється, сука.
— Не прикидайся. Ти забрав Марго. Де вона? — у мене тремтять пальці.
— Глібе… ти реально збився з глузду. Мій місяць ще не почався. Я дотримуюсь правил. Якщо твоя благовірна від тебе втекла — ну… можу допомогти пошуками. Але, як на мене, вона повернулась до свого злидня. Любов сліпа, ти ж знаєш.

Я стискаю трубку так, що кістки хрустять.

— Не втручайся. — І розриваю дзвінок.

Іду в її спальню. На автоматі. Всередині так тихо, що чую власний пульс. Чи справді вона мене обрала не яким “виграшем”, не майбутнім… а просто не обрала взагалі?

Крізь двері намагається прошмигнути кіт — волохатий дрібний гад, якого вона чомусь любить. Мчить коридором, наче ракета. Я не ловлю. Голодувати не буде — сам залізе назад. Коти не дурні. Цей тим паче.

У кімнаті — хаос. Її речі розкидані поспіхом. Білизна, сукні, щітки, косметика — все там, де я колись думав: “гарно буде”. Більшість із того, що я для неї підбирав, лежить так і не торкнуте. На узголів’ї — банківська картка. Моя. Чиста. Жодної транзакції.

Гордячка. Навіть утікати вміє красиво: з порожніми руками.

І тоді я роблю страшний висновок. Не факт, що вона дізналась щось. Може просто… все ще любить свого старого виродка. Це саме по собі картина, від якої у мене темніє в очах.

Хапаю вазу з тумбочки й швиряю у стіну. Скло розсипається на сотні осколків, як моє терпіння.

— Що ти в ньому побачила? — шепочу до порожньої кімнати. — Чому не мене?

І мене вперше за довгий час накриває чиста лють, незапакована в стратегію, статус чи гру. Лють чоловіка, у якого забрали те, що він хотів всім єством.