48 Бориса я не люблю

Я вмиваюся холодною водою, але ніби обличчя не моє. Краплі стікають по щоках, а в грудях усе одно пече. Слова Артура крутяться в голові, мов заїжджена пісня, змінюючи інтонацію з кожним повтором. «Прив’язав», «переспав», «не втече». І все це сказане так буденно, ніби не про мене. Ніби я — не жива людина, а механізм, який треба запустити, щоб зробити галочку в якомусь їхньому чоловічому змаганні.

Я думала, що між нами щось починається. Що наші доторки, погляди, ці поцілунки — хоч щось значать. Я була дурепою. Виявляється, це була просто частина його гри: підкорити, поставити прапорець, а потім із друзями обговорювати як трофей.

Коли повертаюся в спальню, все вже не так, як учора. Ліжко, в якому я заснула, стало холодним. Подушка пахне його парфумами, і цей запах дратує ще більше. Ненавиджу, що він мені подобався. Ненавиджу, що навіть зараз цей аромат змушує моє серце сіпатися.

Сідаю на край ліжка. Я стискаю ковдру так сильно, що біліють пальці. Думаю: піти зараз? зібрати речі? вентилює в голові одна й та сама пропозиція. Але потім приходить гірше питання — а куди? І що я скажу? «Я втекла, бо тебе обговорюють твої друзі»? Наче я підліток. Наче я не жінка, яка вже прожила своє пекло і не планувала знову в нього лізти.

Мені боляче не через слова Артура. Мені боляче через те, що Гліб не заперечив. Не захистив. Навіть не обірвав одразу — ні. Дозволив наче це нормально. Наче це правда. Наче він мав на це право.

Я встаю і ходжу по кімнаті. Мої думки скачуть від люті до розпачу, і жодна почуттєва хвиля не приносить логіки. Я пригадую, як його руки торкалися мене, як він дивився на мене, ніби я єдина на світі. І мене вбиває те, що я повірила. Я, яка мала бути вже мудрішою. Я, яка клялася собі більше не підпускати до серця нікого.

— Чорт… — шепочу в порожню кімнату.

Глухо, майже без голосу. У грудях щось зривається. Ні сльози, ні крик — просто суцільна порожнеча. Я не знаю, що робити з цим далі. Залишатися? Виставити його? Зробити вигляд, ніби нічого не сталося?

Я виходжу на балкон, щоб вдихнути свіже повітря. Ранок тихий, сонячний. І в цьому всьому мені здається смішним, що світ продовжує жити, ніби нічого не сталося. А я стою посеред свого маленького апокаліпсису, в якому знову хтось вирішив, як мені жити, без мого дозволу.

Так, я зла. Мені хочеться гримнути дверима, сказати йому все до останнього болючого слова. Але я йому довіряла. І саме ця довіра зараз шматує мене на частини. Я не знаю, що з цим робити. Я лише знаю, що вдруге таке зі мною вже не прокатить. Хтось або говорить зі мною чесно — або не говорить більше ніколи.

Я виходжу з кухні і набираю Бориса. Долоня трохи тремтить, але я вдихаю глибше, щоб не звучати слабко.
— О, королева згадала про підданих! — замість привітання сиплеться в слухавку. — До того тебе не хвилювало, як я тут один животію? Чим харчуюсь? Як виживаю?
— Перепрошую, — кажу тихо, майже стискуючи зуби. — У мене вихідні. Можеш забрати мене з цієї глушини? Я приготую вечерю, приберу…
— Нарешті! — він сміється так, ніби виграв ставку. — Буду через пару годин, чекай.

Поки складаю речі у валізу, дивлюся на кота, який сидить на підвіконні й повільно рухає хвостом. Забирати? Чи повернутись за ним пізніше? У грудях важчає. Я добровільно їду до Бориса тільки тому, що не маю іншого виходу. І це знання душить. Хочеться заридати, а я лише стискаю застібку валізи, наче можу притиснути нею власну паніку.

Дорогою до міста мене накриває апатія. Коли сідаю в машину, очі печуть, хоча я намагаюся не змигати.
— Нам заправитися треба, — кидає Борис на ходу. — Давай картку.
Моя — порожня. Картку, яку дав мені Гліб, я свідомо залишила у ящику. Навіть якщо це мої гроші — я не хочу користуватися тим, що пов’язане з ним чи його родиною. В гаманці знаходжу кілька купюр і мовчки простягаю одну.
— Не жартуй, — Борис кривиться. — Не кажи, що ти без грошей.
— Немає, — відповідаю сухо. — Сатвицький ще не платив.
— То нащо ти там сиділа?! — він грюкає дверима й іде до каси.

У ту секунду я розумію, що повернення до нього було помилкою. Але відступати пізно. Мені потрібна хоча б пауза, ковток повітря, щоб зібратись і вирішити, як жити далі.

Їдемо мовчки. Борис рівномірно сопе і перебирає пальцями свій старий телефон. На останні купюри я купую продукти в супермаркеті. У його квартирі стоїть спертий запах пилюки, в мийці — завал посуду, килим у плямах, на столі — крихти і недопалки. Мовчки зітхаю, закочую рукави і беруся до роботи, намагаючись не думати, що голова розколюється зсередини.

Коли кухня сяє більш-менш прийнятним виглядом, а запіканка вже в духовці, Борис валяється на дивані й клацає канали. Навіть не робить вигляду, що ніяково.
— Їсти будеш? — питаю, ставлячи тарілки.
— Йду, — бурмоче він. — Просто не можу заспокоїтись. Ти там сиділа, сиділа — і без грошей? Це що за робота така, Марго?
— Він оплатив лікування мого племінника, — кажу, не дивлячись йому в очі.
Борис зводить брови.
— А ти чим розраховувалась? — у голосі липкий скепсис, ніби він уже знає відповідь, яка його влаштує.

Його слова ріжуть, як тупий ніж. Хочеться гримнути каструлею, але я лише стискаю виделку так, що метал ледь не згинається. Я не люблю Бориса — тепер бачу це чітко. Я повернулась до нього не з прив’язаності, а зі страху залишитись у повітрі між двома світами. Але ця квартира, цей безлад, цей тон… це як холодний душ. І я вперше за довгий час відчуваю, що мене нудить не від втоми, а від відрази.