47 То ти програв? Чи вже її того...

Я цілий вечір думаю тільки про одне — про її губи. Про те, як Марго нахилилася до мене, ніби сама подолала ту тонку межу між «можна» і «не можна». Я ще пам’ятаю, як її долоня ковзнула мені під сорочку, гаряча, як розпечений чайник, а потім злякалась власного сміливого руху і відступила. Відтоді мене ніби хтось перемістив у іншу реальність, де годинник цокає надто повільно, а мозок — занадто швидко вигадує сценарії. Я ж дорослий чоловік, не пацан, вмію чекати, але сьогодні ніби всю терплячість вичавили з мене до краплі.

Коли нарешті вирішую, що досить, і що ми обоє цього хочемо, я рушаю до її кімнати. Не поспішаю, хоч ноги самі тягнуть уперед. В голові вже все відбулося: я заходжу, вона підіймає на мене очі, тягнеться до мене, усміхається так, ніби все це було неминуче. Я торкаюся ручки дверей, і на секунду навіть забуваю дихати. Я готуюсь до бурі. Але, коли прочиняю — натрапляю на океан тиші.

Марго спить. Розпластана на половині ліжка, ніби втомлений кошеня. Волосся сповзає через плече на подушку, щока притиснута до долоні, як у дітей. Ковдра трохи сповзла до колін, і я майже інстинктивно хочу її підгорнути. Я стою на порозі, як дурень, із думками не для цього простору. Гарячими, невгамовними. А тут — така крихка спокійність, що мені стає соромно за власне нетерпіння.

Я підходжу тихо, щоб не злякати її ні рухом, ні подихом. Сідаю на край ліжка, притискаю долоню до власного коліна, щоб не простягнути іншої до неї. Вона легенько ворушиться, губи ледь відкриваються, як після тихого слова уві сні. І в цей момент мене накриває думка, яку не хочу визнавати: якщо я розбуджу її зараз, це буде про моє бажання, а не про наше. Це ніби прийти до чужої території з прапором у руках і сказати «я тут головний». Вона не така. І я не хочу бути таким поруч із нею.

Я вдивляюся в лінію її шиї, у повільне підняття грудної клітини, і раптом розумію, як сильно вже прив’язався. Ніби мене хтось підчепив на гачок, і тепер смикає щоразу, коли вона сміється, коли зляться, коли торкається мене ненароком. І як мені купається в думці, що одного дня вона сама мене покличе. Без сумнівів. Без тремтіння в голосі.

Я обережно торкаюся краю ковдри, зсуваю її вище, вкриваючи її плечі. Вона зітхає так тихо, ніби дякує. На мить я нахиляюся ближче — не для поцілунку, а для того, щоб просто бути поряд, вдихнути її запах, запам’ятати спокій на її обличчі. І відступаю. Виходжу так, наче залишаю скарбницю з коштовностями, до яких ще не маю права торкатися. Зачиняю двері, а разом з ними залишаю там і свою жагу. Вперше це не здається поразкою. Це нагадує початок чогось справжнього.

Ранок починається несподівано спокійно. Я прокидаюсь на дивані у вітальні, злегка болить спина, але на диво — не шкодую. В голові все ще вчорашній момент: як я стояв біля її ліжка, як ковдра у моїй руці ставала важчою, ніж срібло. І як я вийшов, відчуваючи себе не переможцем, а людиною з терпінням. Принаймні так я тоді думав.

Телефон починає вібрувати ще до першої чашки кави. Я мружусь, бачу ім’я на екрані. Артур. Ну от тільки його мені не вистачало. Відповідаю з неохотою.

— Ну що, — навіть без привітання. Голос самовдоволений. — Прив’язав її до себе? Нарешті? Чи ти знову все профукав?

— Артур… — у мене навіть голос не встигає стати спокійним. — Ти серйозно?

— Я запитую по суті, брат. Якщо ти з нею, вона ж уже не дременне нікуди? Олег ставив на те, що ти її упустиш, так що—

— Ні, — рявкаю. — Ніяких «так що». Ти і Олег можете засунути свої ставки собі куди глибше. Це не ваша справа.

— Та не кип’ятися, — сміється в трубку. — Просто хочу знати, чи питання закрите. Якщо ти вже…

— Сказав же. Не ваша справа. Взагалі. — Я тисну на «завершити», і на секунду навіть мрію жбурнути телефон у стіну.

Я відчуваю, як у мене кипить кров. Наче вони купили собі доступ до чужого життя і тепер перевіряють, чи «угода відбулась». Хитрі, розумні, успішні. Але з нульовим розумінням того, як поводитися з людьми.

Я розвертаюся, і тільки тоді бачу її. Марго стоїть у дверях до кухні. Волосся злегка заплутане від подушки, очі сонні. Вона не виглядає розлюченою чи приголомшеною — радше тихо спустошеною. Найгірший вираз, який я тільки міг побачити.

Наші погляди зустрічаються, і мене як током б’є: вона почула. Не фрагмент. Не половину. Все.

Я навіть не встигаю скласти виправдання. Вчорашня ніжність, нічні думки про неї, бажання не торкатися без дозволу — усе це згорає в секунду, перетворюючись на попіл.

— Марго… — кажу я, але голос віддається у грудях тупим ударом. — Це не так, як…

— Я зрозуміла, — її голос спокійний, але той спокій гостріший за будь-який крик. — Не переймайся.

Я роблю крок до неї, але вона відступає на рівно один. І цей сантиметр здається прірвою. У моїй голові є сотні аргументів: що я їх не слухав, що я не хочу ставитися до неї як до трофею, що вони — ідіоти. Але як пояснити це людині, яка почула найгіршу версію того, у що ми з нею могли перетворитися?

— Будь ласка, — кажу тихо. — Дозволь мені пояснити…

— Не зараз, — вона опускає очі, немов прибирає мене зі свого поля зору. Повільно повертається і йде до коридору.

Я стою на місці, мов укопаний. Телефон знову вібрує — скоріш за все Артур, або Олег зі своїм «то що, програв?». Я не беру. Я не можу. Цього разу мої власні дії запороли все набагато сильніше, ніж будь-яке бажання чи стримання.