46 Тікати не хочеться

Зрештою листи я перечитала всі. Вийшла дуже красива історія кохання, яка обірвалася трагічно. Наче чужа доля, але все одно боліла мені під шкіру. Закриваю шкатулку, кладу її в куток. У флігелі, певно, ще можна знайти чимало цікавого, але зараз туди йти не хотілось.

Домашніх справ небагато. Після вечірки приїхав клінінг, і весь хаос, що учинили хлопці, прибрали за кілька годин. Готувати на двох теж не треба було надто багато, тому я просто нудилася. Поки у хвіртку не подзвонили — тоді я щиро зраділа. Нарешті хоч якась розвага.

У воріт стояв з велосипедом Володимир Іванович.
— Маргарито, привіт! — махнув він рукою. — Гліб, мабуть, уже повернувся?
— Ні, ще працює, — відповіла я.
— От халепа… Я думав закинути партійку в шашки, — сумно видихнув він.
— А ви заходьте, — усміхаюсь. — Я пригощу вас чаєм і ви мене навчите правилам.
— О, це вже пропозиція, — старий оживився. — Спробуємо!

Він покотив велосипед до ґанку, а я повела його всередину. Розклала чашки, поставила мафіни й почала нишпорити поглядом у пошуках коробки з шашками.
— Подивіться в кабінеті Гліба, — підказав Володимир Іванович, поки зручніше вмощувався за столом.
— Добре, зараз повернусь.

У кабінеті я почувалася гостем на чужій території. Здавалося неправильним лазити тут без Гліба — особливо з урахуванням його розумного дому, який, певно, бачить більше, ніж хочеться. Хтозна, може, всі камери шпурляють відео йому просто на телефон. Було б дуже незручно, якби він потім скинув фото: «Це ти шукаєш мої папери, чи новий спосіб зламати систему?»

Я шукала лише шашки. Пальцями торкаюсь верхньої полиці — коробка стоїть між дипломами і рамками з відзнаками. Дерево гладке, важке — коробка вислизає з рук, падає, зачіпає теку. Папери пролітають, мов зимовий сніг. Я припадаю на коліна і збираю аркуші, поки не бачу знайоме прізвище.

Це була копія мого диплома.

Я підтискаю губи. Ну так, нормальна практика: роботодавець мусив перевірити мене. Але під текою ще ціла купа документів. І цікавість бере гору. Що ще він накопав?

Я обережно збираю все назад і притискаю теку до боку. Як лиш піде старий — прогляну. Потім поверну все, ніби нічого не брала. Це ж не злочин — читати про себе, правда?

— Марго! Ви живі там? — долинає з кухні.
— Уже несу! — я швидко кладу папери на підвіконня й прикриваю фіранкою. — Готова спробувати себе в цій грі!

Дідусь кілька хвилин показував ходи, рухав шашки повільно, наче вчив мене письма. Потім несподівано заговорив про маєток.

— Добре, що Гліб тебе сюди привіз, — зітхнув він. — Цей дім порожнів, як баби Соні не стало.
— Софія була старому дуже близька? — обережно питаю.
— Він носив її на руках. А вона… — старий знизав плечима. — Ховала свої почуття, трималася рівно. Та всім було видно: зсихає біля нього.
— То вона кохала когось іншого? — у мене спливають рядки з листів.
— Чув таке, — повільно мовить він. — Вона ж мала якогось нареченого. Його потім не стало. Син у неї лишився — Гриша витяг її з того болота, дав ім’я.

— І дітей спільних у них не було?
— Ні. Кажуть, у Григорія дочка десь є. Чи правда — хто його зна. Ні у селі її не бачили, ні в місті. То ніби заслали в Сибір. Може й загубилася там…

Я давлюсь ковтком. Моя бабуся була ще дитиною, коли їх вивозили…
— Може, ви застудилися? — турботливо питає Володимир Іванович.
— Все нормально. Просто чай не туди… — кашляю і ставлю шашку. — Ваш хід.
— Та ви ж мене зманили балачками! — сміється він. — А казали, що ніколи не грали.

— То моя дружина вже опанувала шашки? — Гліб піднімає брову, відрізаючи шмат стейка.
Я дивлюсь, як він жує, як спокійно рухається щелепа, як щастя і втома вписані в лінії його обличчя. Я скучила. Притягнута до нього кожною клітиною.
— Якщо хочеш, зіграємо, — кажу.
— Авжеж! — усміхається. — Але не просто «аби як». Граємо на ставку.
— Ого, — я сміюся. — А яка ставка?
— Дізнаєшся. Коли або переможеш, або програєш, — він дивиться в очі так нахабно й тепло, що у грудях стає липко. — І, до речі… Віку можна звільняти. Готуєш ти краще, ніж ресторан. — Вилизав тарілку майже до блиску.

— Ти згущуєш фарби, — я відмахуюсь, але слова торкаються глибше, ніж хочеться показати.
Боря стільки років вбивав мою впевненість — як тільки міг. Глузував із будь-якої дрібниці. «Не так смачно», «не так виглядаєш», «друзів моїх не розумієш», «ти жінка — мусиш стерпіти».
Зараз я ніби виринула з темного дна: дихаєш — і повітря свіже. Гліб дивиться на мене так, ніби я — не помилка, не тягар, не тимчасова служниця. Ніби я варта місця поруч із ним.

Я нестримно думаю про його долоні на мені. Про те, що чоловіки бувають різними. І цей — з тих, хто хоче, щоб тебе бажали, а не ламали.

— У п’ятницю відкриття нового бізнес-центру, — каже Гліб. — Хочу, щоб ти була поруч.
— Звичайно, — погоджуюсь, навіть не думаючи.
— А потім зникнемо на тиждень. Давно не відпочивав. І ти тут кукуєш, — він торкається моєї руки великим пальцем. — Прогуляємося магазинами, а потім — сонце, океан, коктейлі. Наприклад, Португалія.

— Ти так кажеш, ніби це… легко.
— Це й є легко, — сміється він. — У нормальних людей відпустка не рік у банці збирається. Просто беруть і летять. Якщо я хочу подарувати щось дружині — я дарую. І… — робить паузу, — може, одного дня вона теж щось подарує мені.

— Я хіба тебе розчаровую?
— Ні, Марго, — він нахиляється ближче. — Просто хотілося б, щоб ти мене частіше цілувала.

Він смішно складає губи бантиком. Я витримую секунду, а тоді торкаюся їх своїми.
— Це був аванс? — питаю.
— Це був трейлер, — відповідає він. — Основна прем’єра попереду.

У вітальні шашки лежать там, де їх кинув старий. Ми знову виставляємо фігури. Гліб не шкодує мене жодної миті — розібрав мене так швидко, ніби це був тренувальний матч.

— Не хмурись, що програла, — тихо каже він. — Моє «на що граємо» все одно спрацює.