45 Чужа трагедія

Минуло кілька днів. Я стою посеред вітальні, розглядаю в’язку ключів і відчуваю себе крадійкою у власному домі. Смішно — мій дім це умовно, але у мене є офіційний паспорт дружини Ставицького-Варламенка, а отже, начебто маю право.

Гліб після вихідних поїхав на роботу ще вдосвіта. А я… я просто нуджуся. Коли він поруч — це не помітно: ми дивимося фільми, сперечаємося, вибираємо їжу, він сміється з моїх кулінарних ідей. А неділя промайнула так швидко, що я навіть не зрозуміла коли. А тепер знову — тиша, велетенський будинок і я в ньому, як загублена кішка.

Ключі дзвенять у руці, коли я підходжу до старого будиночка в саду. Він мовчить, як хтось образився і не хоче зі мною говорити. Кажуть, тут зберігається історія родини Варламенків. Особливо мене та історія не хвилює… але це краще, ніж зависати у телефоні, переглядаючи рецепти страв, щоб бодай якось зайнятись, поки Гліба немає вдома.

Вчора дзвонила сестра. Віка, як завжди, усе знає. Її чоловік дізнався, що до чого з Артуром: він не близький знайомий сім’ї, просто… зацікавився мною і вирішив допомогти. Ось так — просто. Я сказала їй, що вже досить знаю про Артура і не хочу розбиратися у його дикій манері «турботи». Нехай з цим живе сам. Дружина мільйонера, як виявилось, — це не шампанське і яхти. Це просто нудьга з людським обличчям.

Я приміряю один ключ, інший. Ще один. Нарешті — клац. Двері піддаються. І я входжу у простір, що пахне пилом, старим папером і закинутим життям.

Коробки з речами стоять рядами. Я ніби зайшла у музей пам’яті, де ніхто не проводить екскурсій. У першій коробці — старі хустки, сукні, шалi, вицвілі від часу. Напевно, належали бабці Гліба. І хоча це не моя історія, пальці все одно ковзають тканиною так, ніби пробують на смак минуле.

Під стопкою фотографій знаходжу альбом — важкий, велюровий, з жовтими сторінками, що шелестять, як сухе листя. На фото люди з іншої епохи: строгі обличчя, замулені усмішки, дивні зачіски. Вони не знають, що я на них дивлюся, не знають, що я колись стану частиною їхнього дому.

І тільки коли я перекладаю альбом убік, помічаю шкатулку. Темне дерево, вирізьблений візерунок, білі інкрустації. Вона не просто стара — вона дивиться на мене. Я тримаю її обережно, як живу істоту, а в грудях прокидається азарт. Є замкова щілина, але ключа тут немає. Вага вражає — наче там схований шматок чогось важливого.

А якщо це фамільні коштовності? Ніхто ж не був настільки дурним, щоб кинути їх у комору до мотлоху… правда? Коли струшую шкатулку, всередині щось ледь бринить.

Спокійно. Я — не злодійка. Просто… дослідниця сімейних таємниць.

Забираю шкатулку під пахву і йду в будинок. У гаражі Гліба я бачила інструменти — якщо він здатний полагодити машину, значить десь тут є викрутка. Вмикаю відео: «як зламати старий замок», і починаю мучити скриньку, втираючи піт зі скронь.

Це ж не сейф, так? Це просто стара шкатулка.

Коли вже здається, що я проклинаю весь рід Варламенків до сьомого коліна, замок різко піддається.

Вміст висипається мені під ноги. Листи, перев’язані стрічкою, і кулон на простому срібному ланцюжку. Кулон відкладаю. Листи — розгортаю.

Почерк дрібний, акуратний, майже музичний.

«Любa моя Сонечко… вибач, що так довго не писав. Комадир заборонив надсилати листи в покарання… сподіваюся, ти і син здорові. Мрію, як повернуся і візьму його на руки… Ти пишеш, що твоя мати наполягає на весіллі… прошу, дочекайся мене. Я завершу службу. Ми одружимось. Не слухай нікого.»

Сонечка… Син… Олег. Я машинально припускаю, що це писав старий Ставицький. Романтика, армія, служба— звучить як сюжет серіалу про кохання.

Та внизу листа — підпис: «Твій Корній».

Я перечитую двічі. Ім’я Глібового діда — Григорій. А це… Корній? Холодок пробігає шкірою.

Переді мною не чиясь історія. Переді мною — чиєсь зламане життя.

Я відкриваю наступний лист.

«Кохана моя Сонечко! Якщо це правда — я втечу з штабу. Я не дозволю чужому чоловіку виховувати мого сина. Я заберу тебе, ти розлучишся з ним, ми поїдемо кудись далеко…»

В очах темніє. Читаю ще раз, повільніше. Це не романтика — це відчай.

І тут я знаходжу конверт із написом від руки: «адресат мертвий». Почерк інший.

«Корнію… Я була змушена вийти заміж за Гришу. Він пообіцяв, що любитиме нашого Олега як рідного…»

Далі — ціла сторінка описів: перші кроки, перша температура, перше слово, яке він вимовив. І в кінці:

«Я люблю тільки тебе. У мене не було вибору. Твоя Софія.»

Я сиджу на підлозі, листи розкидані навколо, і в мене в голові тільки одне:

Не лише Гліб — не кровний Ставицький. Його названий батько, Олег, був усиновлений Григорієм. Гриша взяв чужу жінку… з чужою дитиною. Не тому, що мусив. А тому, що любив її так, що готовий був обманювати власного майбутнього сина .

У мене на руках не історія родини. У мене на руках чужа війна, яку давно поховали. Але яка завжди жива в крові тих, хто її не знає.

І я не впевнена, чи хочу бути частиною цього дому — тепер, коли бачу, що в ньому зберігалося насправді.