44 Він ще й кусається!

Я ходжу кухнею, але суп уже нікому не потрібен. Я просто перемішую його, щоб не зірватися остаточно. В голові крутиться тільки одна думка: кіт на вулиці. Мій домашній, наляканий, дурненький Мурчик.

Хвилини тягнуться вічністю. Чоловіки все не повертаються. Від кожного шурхоту серце збивається з ритму. Мені хочеться зірватися й розбудити всіх гостей, загнати їх у двір із ліхтариками й гребінцями для трави — лише б знайти того волохатого ідіота.

Потім у мені прокидається залишок совісті. Я вимикаю суп, кидаю ложку в мийку й тихо виходжу через терасу сама.

Сад зустрічає тишею — густою, липкою, такою, ніби в ній нічого живого не було десятиліттями. Кличу Мурчика. Голос дрижить. Піду далі — не можу стояти на місці, ніби земля під ногами піджарює.

Повз будиночок Каміли я бачу ще одну будівлю. Стару, вицвілу, з облупленими стінами і вікнами, що мовчать. Хтозна—чи то колишня гостьова, чи забутий сарай. Ручка дверей холодна. Смикаю. Замкнено. У вікні — розсипаний мотлох, покручені валізи, меблі без ніг, як кістяки. Порожньо й мертво. Ні звуку.

Обходжу далі, і тут — заповітне, жалісливе «няв». Таке тонке, що прошиває нерви до кісток. Я майже біжу на голос.

Мурчик сидить на дереві. Високо, як навіжений. Очі круглі, як у дитини, що втекла з дому і тепер не знає як повернутися.

— І що ти туди поліз? — питаю тихо, мов він зрозуміє. — Злазь давай, дурнику.

Простягаю руки. Кіт відчуває мій відчай… і не робить нічого. Переминається з лапи на лапу, нервово здригає хвостом. Наче сам не знає, як опинився в пастці.

— Ой, ти ж безголове чудо… — бурчу вже сердито.

Сама не вилізу — гілки не для мене. Обходжу дерево, шукаю бодай якийсь варіант. І саме тоді чую знайомий голос:

— Мурчику, кс-кс… — Глібовий баритон м’який, але впевнений.

Кіт насторожує вушка і видає голосніший, просто пронизливий крик. Все в мені стискається.

— Глібе! — гукаю. — Ми тут! Допоможи!

Кущі тріщать, чується добірний матюк, і Гліб буквально проривається крізь зелену стіну. Спершу дивиться на мене — сердито, занепокоєно, але з явним полегшенням — а тоді вже бачить кота.

— Ти так закричала, що я подумав — тебе хтось ріже, — буркоче.

— Його треба зняти, — нервово показую нагору.

— Та зараз, — він навіть не вагається.

Легко відштовхується від землі, хапає гілку, переправляє вагу… Я завмираю, заворожена. Рухи точні, спокійні, сильні. Гліб наче створений, щоб лазити по деревах і знімати з них мої проблеми.

Він простягає руку до кота, але той шипить і відступає, як зрадник перед порятунком.

— Іди сюди, чортове волохате щастя… — бурмоче він крізь зуби.

Пальці ледве торкаються котячого хвоста. Мурчик видає нечуваний ор. Гілка під Глібом здригається, і в наступну секунду обидва летять вниз.

Мені в грудях калатає так, що аж темніє в очах.

— Ти живий?! — майже кричу, падаючи на коліна поруч.

— Начебто… — хриплувато відповідає він, але кота не відпускає. Його долоні — сталеві лещата, що тримають вовняка-невдячного утікача.

— У тебе… — нахиляюсь ближче. На лобі тонка подряпина. — Тут ранка.

— Поцілуй — і пройде, — каже майже серйозно, майже жартома, але з тим блиском в очах, який я вже вивчаю як небезпечний.

Я усміхаюся — нервово, але не можу стриматися. Нахиляюсь до його чола, проте в останній момент він повертає голову, і все стається само собою.

Губи стикаються. Тепло вибухає між нами, з глухим відлунням у грудях. Він цілує не поспіхом — повільно, волого, розуміючи, що зі мною робить. Пальці вчеплюються в мою потилицю, зводять із розуму. Тіло перестає слухатись, просто тане. Тепло стікає вниз, до живота, далі — глибше, лоскітно, пульсуючи.

Я видаю тихий звук, не свій, і зсувалася ближче сама. Потреба тупа, примітивна, нічим не виправдана — просто він.

І тут Мурчик, як завжди, влаштовує драму століття. Ороче десь поруч так, ніби його ріжуть.

Я відскакую, наче обпеклася.

— Де Мурчик?!!

— Він у мене! — голос Артура лунає з-за кущів. — Ой, та ти ж маленький диявол! Де ви?! Він кусається!!! Ай!

Ми з Глібом одночасно вибухаємо сміхом. Обоє сидимо на землі, розпатлані, подряпані, з котом, який когось третій раз за п’ять хвилин довів до істерики.

І я розумію: все — давно не під контролем. І не факт, що я хочу це повернути.