43 Суперники

Артур не відходить від кухонного столу. Стоїть, ніби охоронець моєї каструлі, попиває каву і повільно ковзає поглядом за моїми руками.

— Може допомогти? — питає так, ніби пропонує не просто допомогу, а спільну таємницю.

— Ні, дякую, — відповідаю. — Тут нічого складного.

Він посміхається, але не відходить. Коли я нахиляюся за дошкою для овочів, він підсувається ближче.

— Кухня — це як сцена, — говорить, заглядаючи в каструлю. — Ти на ній спокійна. Справжня.

Його голос м’який, теплий, але відчуваю тонке лезо під цукром.

— Ніколи не думав, що брат приведе когось… живого, — додає.

— Живого? — піднімаю брову.

— Ти не схожа на його колишніх. Не з тих, хто терпить заради статусу. У тебе є власний хребет. Мені це подобається.

Артур робить крок ближче, торкається пальцями до ручки каструлі, ніби перевіряє температуру. Його рука в небезпечній близькості до моєї, і я відчуваю це шкірою, як статичну електрику.

— Вода закипає, — кажу я, раптом надто тихо.
— А ти ні, — усміхається він.

Можу присягнутися, що його погляд ковзає по лінії моєї шиї. Мені стає не по собі, ніби він намагається розгадати мене як формулу. Або як товар.

На столі лежить ніж. Я беру його — не як зброю, а як межу. Стаю на крок далі й починаю нарізати моркву.

— Артуре, я заміжня за вашим братом, — нагадую.

— Ну, формально — так, — каже він майже невимушено. — А неформально… — робить паузу, — ти поки не його. Знаєш, як це працює.

Я вдихаю різко. В голові стукає одне слово: небезпечно.

І саме в цю секунду в дверях з’являється Гліб. Сонний, але небезпечно спокійний. Сорочка не застібнута повністю, волосся скуйовджене. Погляд в першу чергу падає на мене, і я ловлю себе на тому, що стою з ножем, а Артур — занадто близько.

— Ти що, на сніданок гостя готуєш? — хрипло промовляє він.

— Суп, — відповідаю. — Після застілля саме те.

— Угу, — йде до мене, не поспішаючи, але з тією хижою впевненістю, від якої мені хочеться або втекти, або… вирушити назустріч.

Він стає позаду, не питаючи дозволу, кладе руки мені на талію, повільно, майже ліниво, але так, щоб Артур бачив кожен сантиметр. Я напружуюсь — тіло пам’ятає нічні обійми — і водночас розм’якшуюся під його долонями. Він вдихає мій запах, нахиляється до шиї.

— Рано встала, — шепоче він. Голос глухий, теплий. — Навіть не поцілувала.

Я мало не випускаю ніж. Артур завмирає на місці, руки в кишенях, а очі блищать, мовби чекає реакції.

— Я… не хотіла будити, — хриплю.

— А я не проти, — Гліб торкається губами моєї шкіри під вухом. Тепло, майже безсилля. Але я знаю — це не ніжність, а демонстрація.
Не Артуру — світу.
Мовляв: моє.

Я стискаю лезо ножа так сильно, що пальці біліють. У грудях відчуваю дивне: половина сорому, половина тихого, підступного задоволення. Наче хтось погладив мене не зовні, а зсередини.

— Ви двоє на кухні зранку — як серіал, — сухо кидає Артур. — Піду подивлюсь, чи всі ще живі на задньому дворі.

Він виходить, а Гліб не відпускає. Навпаки — повертає моє лице до себе двома пальцями.

— Він щось казав тобі, так? — питає тихо.

— Ні, — збрехати легко. Тому що я ще не вирішила, чию правду хочу слухати.

Він усміхається. Не м’яко — впевнено.

— Добре, — каже. — Але пам’ятай: я не ділю здобич.

Слово здобич пронизує мене, як удар струмом. Мені мало повітря. Губи печуть. І дивно: не тому, що мене принижують… а тому, що він примушує нервову систему співати на його тональності.

Його погляд ковзає по моїй шиї, плечах, і я раптом усвідомлюю — каструля кипить, а я — теж.

Чую, як на терасі розчиняються двері.
— А щоб тобі! — кричить Артур. — Куди ти преш, чудовисько волохате?! Глібе, ви що, кота завели?

— О ні… — у мене всередині все стискається в клубок.
Відкидаю ложку і майже біжу у вітальню. Гліб іде за мною, розсипаючи сонну злість.

— Мурчик! — я раптом ледве не плачу. — Де він? — вимагаю відповіді від Артура.

— Вибіг на двір, — той розводить руками, ніби не винен. — Ледь не перечепився через нього. Мені мало горілки з учора?

— Як вибіг? — я вже на порозі. — Я ж зачинила двері…

— М-м… ні, — бурмоче Гліб, винувато потираючи потилицю. — Я вночі воду собі носив… забув закрити.

Боса вискакую надвір у тонкій футболці. Навіть холод не беру до уваги.
— Мурчику! Кс-кс-кс! Йди до мами! — голос надламаний, майже злий, майже переляканий.

Повітря відповідає тишею.
Тиша така, що аж гуде у вухах.
Я йду далі, до кінця саду, ховаю очі між кущів, заглядаю під столом, де ще стоять порожні келихи… Нічого. Будь-яку секунду здається, що з-за дерев вискочить рись, не кіт.

Паніка зростає хвилями — він же хатній, він світу не бачив, все його лякатиме. Йому холодно, він голодний, він не знає доріг.

— Марго! — долинає позаду голос Гліба. — У тебе там суп перекипить…

— Та до біса той суп! — хриплю. — У мене кіт загубився!

— Ми його знайдемо, — одразу втручається Артур, упевнений, майже заспокійливий голос. — А ти повернись у будинок. Взуєшся, вдягнешся. Розіб’єш ноги по камінню.

Гліб при цьому насуплюється — на самому слові повернись, наче Артур віддав мені команду.
Повітря між ними — як перед ударом.

— Знайдемо, — хрипло каже Гліб. — Удвох підемо.
І тоді дивиться на мене:
— А ти йди в будинок, їжачку… і не нервуй так.

Його їжачку впивається в мене так, що до сліз. Він не вмовляє — він обіцяє. А його обіцянки звучать як факти.

Я киваю.
Крок… ще один… але зупиняюсь.
Погані рішення завжди починаються зі слова «може».

— Він вам у руки не дасться, — кажу тихіше. — Він чужих боїться…

Артур піднімає брову, постукує пальцем по поручні тераси.
— Мені дасться. Побачиш.

— Мені — тим паче, — додає Гліб. — Він, зараза, всю ніч біля мене хропів. Після такого має прийти сам.