42 Не той за кого себе видає

Застілля затягнулось до половини ночі. Коли Коля несподівано дістав гітару, я навіть не зрозуміла, звідки вона взялася. А потім він заспівав — сильним, красивим голосом, ніби на сцені. Чоловіки підхоплюють слова, сміються, стукають ложками по столу. Мені давно не було так легко серед людей. Не потрібно контролювати кожен свій подих, не потрібно тягнути на собі весь вечір, як це було з Борисом. Тут я просто… є.

Спати ми йдемо пізно. Як ми взагалі опинились в одній кімнаті — не знаю. Пам’ятаю тільки, як Гліб шепоче, що буде дивно, якщо ми ночуватимемо в різних спальнях. І я тоді мовчки киваю. Бо він правий. І тому що я вже втомилась розбиратись у своїх страхах. Сили вистачає лише на те, щоб дотримати рівновагу — не впасти.

Але він нічого не вимагає. Просто обіймає мене, немов закидає теплу ковдру на плечі. Заривається носом у мою шию, видихає на шкіру гаряче повітря. У мене сіпається серце — і… тиша. Він засинає. А я лежу, як дитина, якій дозволили вперше в житті спати без тривоги. 

Ми надто втомлені, щоб робити з цього драму. Він ніжно обіймає мене й засинає, уткнувшись носом у шию. Я відчуваю таке тепло й захист, що і сама швидко засинаю.

Прокидаюсь раніше за нього. Дивлюсь на його розслаблене обличчя з якоюсь вдячністю. Вино вчора й музика могли б зробити мене більш розкутою, і я б легко піддалась його ласкам — а потім прокинулась би у брехні перед Борисом. Все ще відчуваю, ніби зрада висить над головою. Тому сьогодні я вражена тим, як обережний і шляхетний Гліб. Хочеться поцілувати його в щоку, сказати, який він чудовий, але боюсь розбудити. Обережно вислизаю з обіймів, вдягаюсь навшпиньках і йду на кухню.

Будинок ще спить. Глядачі від цієї сцени прокинуться не скоро. Каміли теж немає. Думки про неї відсуваються — треба нагодувати гостей, коли ті прокинуться. Раптом з дверей чую голос:

— Доброго ранку, — і в дверях стоїть Артур.

— Мій обов’язок приготувати сніданок для гостей, — кажу і беру каструлю.
— Глібу пощастило з дружиною, — Артур вмикає каву, і по кухні розливається запах зерен.

Я встигаю кинути: — Надіюся, він теж так вважає.

Ставлю на плиту велику каструлю, кидаю цілу курку — суп після вчорашнього столу буде в самий раз. Артур спостерігає, одночасно розмішуючи цукор у чашці. Його погляд тепер інший: вчора — напруга й холод; сьогодні — більш відвертий, навіть лагідний.

— Це ти влаштував мені співбесіду у Гліба, — кажу я, не витримавши. — Хотіла подякувати.

— Тоді я не уявляв, що ви так швидко одружитесь, — відповідає Артур, легка усмішка. — Але я радий за брата. Ти… дуже приємна і гарна. Думаю, він не помилився.

— Дякую, — відповідаю тихо. Але всередині щоразу холодніше. Вчора він був стиснутий і недовірливий — зараз схожий на чоловіка, що намагається заспокоїти сумління.

— Але знай, Гліб людина непроста, — Артур знижує голос. — У нього бувають нападини характеру. Через це і Люда… ми знаєш про неї?

— Про Люду? — я нервово піднімаю очі.
— Так. Вона багато пережила і не стала виносити усе на публіку лише тому, що Гліб пообіцяв їй частину майна при розлученні.

Серце калатає. Я неочікувано відчуваю, як земля під ногами трохи похитнулась.

— Сподіваюсь, зі мною все буде інакше, — прошепочу.

— І я на це сподіваюсь, — каже Артур і робить паузу. — Ти мені дійсно подобаєшся. І я почуваюся винним: бо саме через мене ти опинилась у цім домі. Якщо що — телефонуй. — Він кладе свою візитку в шухляду з ложками, ненав’язливо, як рятівний номер.

Я повертаюсь до супу і думаю: що може трапитись? Наш шлюб фіктивний. Ми розійдемося — і все. Що ж з ним станеться? Гліб кинеться з кулаками? Вогонь у мене в грудях рідко охоплює від страху, але слова Артура підживлюють тінь тривоги: чи він сказав все це, щоби мені допомогти, чи щоб струсити мене й випровадити?

Поки я варю, накочує думка: Володимир Іванович. Він любить плітки і любить говорити. Коли гості вляжуться — можна буде підслухати, що відомо про минуле Гліба. Але не сьогодні. Сьогодні — суп, хліб і важкий запах кави. Сьогодні — години, коли я пробую зрозуміти, який вибір зробити: піддатися страхам чи дозволити собі спостерігати.