41 Усвідомлена власність

У мирному, майже сімейному настрої минають кілька годин. Від мангала тягне димом і м’ясом, сміх перекочується через сад, а чоловіки підколюють Гліба так, ніби він не гроза бізнес-партнерів, а пацан зі школи, якого спіймали на першому коханні. Він віджартовується, але від мене майже не відходить. Удає, ніби випадково — та я відчуваю, що це не випадково. То долонею ковзає по моїй талії, то нахиляється і цілує в скроню, так легенько, ніби це давно звичний ритуал. Мене весь час ніби торкається теплота його присутності — і я не можу сказати, що це мені неприємно.

Лише Артур не вписується в цю картину. Сидить осторонь, майже не сміється, п’є тільки пиво, нервово перебирає етикетку пальцями. Холодний, напружений. Я думаю — от і все: не розрахував. Домовлявся про мою роботу, а отримав родичку у вигляді чужої якось надто швидко. Та й не пара я Глібу: інший статус, інше життя, інші звички. І Артур навіть не може це висловити — брат усе одно зробить по-своєму. Ось тому він і кипить.

Раптом дзвонить хвіртка.
— Я відчиню! — кажу. Насправді просто хочу зникнути з-під кількох зайвих поглядів.

Йду алеєю до воріт, і на порозі зустрічаю Володимира Івановича.
— Їхав повз, а мене назад шашликом завернуло, — урочисто повідомляє він. — А який же шашлик без червоного вина?
— Я страшенно рада, що ви прийшли! — і це правда. Його присутність — як ковток свіжого повітря. — Проходьте.

Сумка у нього важка, пляшки дзеленчать, ніби хочуть привітатися з усім подвір’ям. Здається, в погребі у нього є про що написати роман. І, може, цей шашлик — ще й спосіб втекти від дружини з її гречкою на пару.

Проводжу діда на задній двір.
— Іванович! Як здоров’я? — першим підхоплює його Діма.
— Потихеньку, помаленьку, — усміхається той. — Приніс вам вина. Торішній урожай. Вистоялось…
— О, ваше вино — це нектар! — чоловіки вже тягнуть його до столу.

Я озираюсь — Гліба в саду немає. Кажу, що візьму келихи, і заходжу в будинок.

Голоси чутно ще з коридору. Роздратовані, різкі.
— …якщо ти увесь вечір від неї не відходиш? — Артур.
— Так і було задумано, — голос Гліба спокійний, навіть трохи вдоволений.
— Та невже? А як же я? А як наша угода?
— Ти свою частину зробив.
— Чорта з два! — Артур не витримує. — У мене теж має бути шанс!
— Тихіше, — у голосі Гліба вже сталеві тонни. — Нас із двору чутно. Зараз мій місяць. А ти лізеш позапланово.

Мене в цей момент підводить власне тіло: щось лоскоче ніс, і я голосно чхаю.
— Апчхи!

За мить у вітальні настає тиша. Потім з дверей визирає Гліб.
— Будь здорова, їжачок, — усміхається, майже весело.

— Все гаразд? — питаю я. Немає сенсу вдавати, що нічого не чула. Я лише не розумію, про що саме. — Здавалось, ви сваритесь…
— Та ні, — озивається Артур, виходячи з-за спини брата. — Просто голосно розмовляємо. Випили трохи. А дітей у домі поки що немає.

— От і ключове слово — поки що, — кидає Гліб і підходить до мене. Цього разу цілує коротко, в губи — як щось само собою зрозуміле. — Хто прийшов?
— Володимир Іванович. Вино привіз. Я йшла по келихи.

— Я допоможу, — каже Гліб і йде за мною на кухню.

— Артур сердиться, що ти одружився зі мною? — питаю обережно.
Він зупиняється біля мене, наче стіна.
— Чому ти так вирішила?
— Він весь вечір похмурий. Ти не сказав йому, що наш шлюб… ну… формальний? Він, мабуть, думає, що я охоча до чужих статків.

— А тобі не байдуже, що він думає? — Гліб підходить ближче. Його пальці огортають моє обличчя теплою пасткою. — Ти тепер моя дружина. Тільки це має значення. Все інше — шум. Правду знаємо ми. Хто ти і хто я.

Шепіт майже торкається моїх губ. Коліна стають ватяними, дихання спутується. Губи болять від очікування. Розум кричить: неправильно. Але тіло давно вирішило інакше.

Гліб не відступає. Його поцілунок приходить повільно, впевнено — так, ніби він має на це право. Я затримую дихання, бо не можу дозволити собі зітхнути вголос. Від цих губ не вистачає кисню. Від цього чоловіка — рівноваги.

І все ж я не відштовхую.

Його поцілунок не закінчується швидко. Гліб ніби вивчає мої губи терпляче, методично, як хтось, хто добре знає: поспіх тільки зіпсує смак. Я забуваю про келихи, про гостей, про те, що ми взагалі десь у домі, де кожен крок може почути Артур. Мені здається, що я розчиняюсь у цьому теплі, в чоловічому запаху — дорогий парфум, трохи диму від мангала, щось гостре, пряно-гірке, що завжди є лише в ньому.

Коли я тремчу і намагаюсь видихнути, він раптом розриває поцілунок, але не відпускає. Лоб до мого лоба. Великі долоні на талії, пальці лежать не як у кавалера, а як у власника.

— Не відвертайся від мене, — шепоче. — Ніколи.

Я проковтую звук у горлі. Це не прохання. Це констатація факту, який здається небезпечним і солодким одночасно.

Двері скриплять десь у коридорі — хтось проходить. Я інстинктивно напружуюсь, але Гліб тільки усміхається кутом губ і повільно прибирає руки з моєї талії, ніби каже: “Ти моя. Я навіть не поспішаю”.

Повертаємось у сад. Сонце хилиться вниз, на терасу падає янтарне світло, і я відчуваю кожен погляд на собі. Від Гліба не відійду й півметра — він стежить, як хижак. Не агресивно, але з явним наміром.

— О, нарешті! — вигукує Діма, побачивши нас. — Ми вже думали, що ви тістечко печете, а не келихи несете!

— А що, — усміхається Гліб, — інколи й солодке треба стергти, щоб чужі руки не полізли.

Він говорить це не гучно, але достатньо, щоб столик стих. Навіть Артур на мить підіймає очі, а потім знову ховає їх у темряві пляшки.

Я намагаюсь втекти до вогнища, до салатів, куди завгодно — але Гліб не відпускає. Його долоня знаходить мою талію з такою простотою, ніби ми разом десятки років. Коли він нахиляється, щоб щось сказати мені на вухо, чоловіки продовжують жартувати, але вже з іншою інтонацією — трошки обережно.