39 Парубочий вечір

Я майже влітаю до кімнати і ледь не перечіпаюся через кота. Про нього я взагалі забула. Мурчик, почувши відчинені двері, прожогом вискакує в коридор.
— Мурчик, ні! — кличу за ним, але він навіть не обертається.
Стриб-стрибунець, і вже біля сходів, де його перехоплює Гліб.

— Хто тут у нас такий шустрик? — питає він, легко підхоплюючи котяру на руки.
Я вже чекаю, що Мурчик зашипить або почне дряпатись, як завжди з чужими чоловіками. Але ні. Завмирає, підставляє голову під пальці, а коли Гліб чухає за вухом, ще й муркоче. Зрадник. Уже знайшов нового фаворита.

— Чому ти його не випускаєш гуляти по будинку? — питає Гліб, навіть не дивлячись на мене.
— Бо він втече.
— Втече? Від мене? — він усміхається і знову проводить долонею по пухнастій голові. — Правда ж, ти нікуди не втечеш, вовнючок?

Це так ніжно, що мене аж дратує. Кіт, якого я вигрібала з під’їзду холодного вечора і пів року лікувала від грибка, мурчить в обіймах якогось князя світу цього. Я забираю його з рук Гліба.
— Пішли, зраднику, — бурчу тихо і повертаю Мурчика в кімнату.

Закриваю за ним двері і на секунду притуляюсь лобом до стіни. Чомусь ображено і навіть трохи боляче. Наче мене поміняли на першу ліпшу сильну руку. І водночас… це дивно, але заспокоює. Якщо Мурчик так швидко прийняв Гліба, значить він справді добра людина. До Бориса кіт завжди ставився насторожено, як до небезпеки.

Я вже збираюсь у душ, але думка раптово впивається в голову. Телефоную Віці. Вона бере з третього гудка.
Питаю про Андрія, і її голос — тихий, але впевнений: новий препарат нарешті почав працювати, останні два дні стабільні, якщо так піде, через тиждень-другий його можуть відпустити додому. Я видихаю. Наче камінь із грудей. І тільки тоді переходжу до головного.

— Слухай… а той Артур, що домовлявся про мою співбесіду… як його прізвище?
— А навіщо? — Віка не розуміє.
— Ну… хочу людині подякувати. Робота ж реально хороша.
— Здається, Волошин. Я точно не пам’ятаю. Він знайомий Толіка. Я запитаю у нього, як зв’язатися, — каже вона вже значно м’якше.
— Дякую.

Значить, Глібів кузен — і є мій благодійник. Дивно? Дивно. Відчуття, ніби мене обережно підхоплюють, коли я вже падаю. І це лякає більше, ніж приємно.

Поки в будинку був лише Артур, ще можна було якось дихати. Але після обіду почали приїжджати решта гостей. Я могла б і не клопотатись — мені сказали не морочити голову їжею — але як? Камілу розморило зовсім: і кашель, і температура. Побачивши її на кухні, Гліб відразу загорланив: “В ліжко!” І не приймав заперечень.

— Не мороч голову, — каже мені, стоячи поруч і перебираючи м’ясо в контейнері. — У нас є стейк і алкоголь. Для чоловіків цього більш ніж достатньо!
Я лише стискаю губи. Що ж — нехай думає, що він має рацію. Додаю салат, сирну нарізку, три соуси — хай буде.

Ми накриваємо на столі в саду. Троє друзів Гліба та Артур купчаться біля великого каміна: розпалюють вогонь, сміються, сперечаються, чий віскі краще. Гліб же сидить поруч зі мною в плетеному кріслі, потягуючи пиво.

— Це твій парубочий вечір, — кажу, кидаючи погляд на нього через плече. — Йди до друзів, а не стережи мене.
— Он той кучерявий — Коля Шевченко, — шепоче замість відповіді. — Розлучився пів року тому. Зараз вип’є бренді — і буде дзвонити колишній, просити другий шанс…
Я переводжу погляд на милого кирпатого чоловіка. Він смішний, надто веселий — ніби ховається в жартах.

— А той, високий, — Артем Перев’язко. Власник заправок і сервісів. Ідеальний сім’янин. Ближче до вечора дружина почне дзвонити вже йому.
— А третій? — питаю, не втримавшись.
— ДІма Волков. З ним найцікавіше. У нього нікого немає. Але ніби як є. Вони то сваряться, то миряться. Суцільні американські гірки. Я б не хотів, щоб у нас так було.

Усередині щось стискається. Якби все це було по-справжньому, я сама би не хотіла цих гірок. Але я мовчу. Я не маю права думати “у нас”. Я ж тут тимчасово. Просто плутаюсь у чужому житті, яке раптом починає подобатись занадто сильно.