38 Я приїду голодний

Коли Гліб їде в місто, я берусь мити посуд. Пінка стікає по тарілках, вода дзюрчить — дріб’язковий, але заспокійливий шум. В цей момент на кухні нарешті з’являється Каміла. Вона кашляє тихо, але схоже — давно.

— Захворіли? — співчутливо питаю.
— Ще літо не скінчилось, а я вже застуду спіймала, — жаліється вона, голос трохи сиплий.
— Можете взяти вихідний і відпочити, — вирішую. — Вечерю я сама приготую. Заодно подумаю, що зробити на завтра. У нас будуть гості.
— Багато? — піднімає погляд.
— Уявлення не маю, уточню в… чоловіка. Його друзі. Вони ж, напевно, раніше приїздили?

— Тільки Артур, — відповідає Каміла і знову закашлюється.

Я відставляю тарілку, наливаю їй гарячий чай і тільки тоді питаю:
— Артур?
— Артур Волошин, двоюрідний брат хазяїна, — пояснює вона, обхопивши чашку долонями. — А інших компаній Гліб сюди не водив. Старий господар, бувало, дівок привозив… Але останнім часом відлюдником став, навіть сусідів відважував. Все померлу дружину згадував, ніби вона його прокляла.

— Ви її теж знали?
— Що ти, — махає рукою Каміла. — Вона померла, коли Олегу років п’ятнадцять було. Я тоді ще тут не працювала.

Механічно киваю, але в голові крутиться лише ім’я. Артур. Знайомий.
“Є один чоловік, його товариш почув, що моя сестра шукає роботу… Може домовитись…” — казала мені тоді Віка.
Я відмовлялася. Я адміністратором у готелі працювала, у ресторані — теж. Із ресторану Боря змусив звільнитися через ревнощі… Але працювати економкою у заможному домі? Ніколи.
“Артур сказав, що тебе приймуть у середу”, — її голос тоді ще робив надію. Але я усе ще вагалась.
“Не впевнена, що мені варто туди йти”.
“Марго, людина метушилась, домовлялась про тебе! Сходи, що тобі — важко?”

Я пішла. Наперекір Борі. Пішла — і вляпалась у “дружину Ставицбкого”. І наче штовхнув мене до того якийсь Артур… А тепер з’ясовується, що у Гліба є двоюрідний брат з тим самим ім’ям. Дивно? Дуже.

— А що вона могла проклясти? — питаю знову.
— А хто знає, — Каміла знизує плечима. — Вони ж тут кажуть, у наших краях колись жили відьми. То, може, й правда.

— Ви не місцева?
— Ні. Я зі Стокгольма. Приїхала за покійним чоловіком, він тут керував будівництвом. Вже десять років минуло — призвичаїлась, майже своя.

Я відправляю Камілу відпочивати і лікуватися, сама ж телефоную Глібу, щоб уточнити кількість гостей. Потім беруся планувати меню. Вирішую розкласти все по папірцях: вхідні страви, гарячі, закуски на барбекю. Маю показати хоч якісь організаторські здібності — аби хоч трохи відпрацювати гроші, витрачені на лікування племінника.

День минає у приготуваннях. Я ще кілька разів дзвоню Глібу.
— У мене приємні підозри, що ти просто шукаєш привід поговорити, — каже він на черговий дзвінок.

Я червонію. Бо так воно і є. Мені скучно без нього. Я ловлю себе на тому, що мені приємно чути його голос, і не можу з цим нічого вдіяти.
— Просто хотіла уточнити щодо маринаду для м’яса…
— Їжачку, якщо Каміла захворіла — ми просто замовимо м’ясо з шашличної. Воно вже замариноване, готове до смаження. Я б і готове замовив, але хлопці не пробачать, якщо відберу у них цю розвагу.
— То мені й вечерю не готувати? — питаю, відчуваючи, як обривається весь запал.

— Вечерю — якщо хочеш, готуй. Я приїду дуже голодний. В усіх сенсах, — в голосі чується усмішка. — Твій целібат починає діяти мені на… нерви. Особливо після того, як я дізнався, що ти вмієш так дивитись. Як учора вночі.

— Та ну тебе! — я кладу слухавку. Відчуваю, як палаю вся. Мабуть, червона як варений рак. Тіло знову наливається теплом — переляканим і жадібним одночасно.