36 Солодких снів, їжачку

Стою в коридорі, витираючи рушником волосся, коли погляд натикається на неї. Вона ніби вросла в підлогу — очі широко розкриті, щоки рожеві. Марго не говорить ані слова, тільки ковтає порожнє повітря. І погляд у неї не сором’язливий — це чиста, майже беззахисна жадоба. Дивиться, як доросла жінка, котра вже знає, що з чоловіком роблять. Але водночас — ніби вперше бачить справжнього.

Повільно роблю кілька кроків уперед, відчуваючи, як напружені плечі розслабляються. Я щойно з душу, тіло ще тепле, краплі стікають хребтом. І вперше за день у мене чудовий настрій.

— Чекала мене, їжачок? — легко усміхаюсь. Вона так і не відводить погляду. Навіть рушник не прикладаю нижче поясу — навіщо? Реакція її очей говорить більше, ніж будь-які слова.

— Ти… ти… — прошепоче вона, наче дитина, яку застукали за крадіжкою цукерок.

Сміюся тихо.

— Я, — відповідаю. — Увесь твій… поки дивишся. А можеш і торкнутися.

Вона буквально здригається. До цього не думала торкатися — бачу по виразі. А тепер у ній щось клацнуло. Цікавість, страх, голод. Змішується в одній точці — десь між грудьми й животом.

Це мить, яку не можна втратити.

Вона робить крок назад, потім другий. Розвертається, майже біжить. Добре. Я рухаюся швидше. Пальці впираються у її талію, і вже через секунду притискаю до стіни всім тілом. В її очах — паніка, розгубленість, вогонь. А під нічною сорочкою тепло її шкіри б’є в мене як ток у відкриті долоні.

Від мене пахне цитрусом і хвоєю — дурний гель, який я взяв на ходу. Але здається, її мозок саме на це чіпляється, щоб не розтанути.

— Я тебе образив, їжачок? — нахиляюсь так близько, що відчуваю її подих щокою.

— Пусти… — тихо, як молитва.

Ні. Кричала б — почув би всі маєтки. А зараз вона шепоче, бо соромиться того, що відчуває. І найгірше — я це чую.

— А ти не втечеш від мене? — дозволяю собі ковзнути кінчиками пальців уздовж її спини. — Чи тільки хотіла води?

— Я… пити хочу… а ти… тут… — вона спотикається на словах. Голос тремтить. — Це неподобство!

Посміхаюсь. Марго — чесна до болю. Вона думає вголос.

— Ти хоч не кажи, що ніколи голого чоловіка не бачила, — відповідаю легко.

— Бачила, — бурмоче вона. — Але ти ж… інше… ну…

Хотіла сказати, що я чужий. Що в неї хлопець. Що є обов’язки, правильність, межі… Одні пусті слова. Бо тіло вже сказало за неї правду — від грудей до стегон у неї гаряче, як у вогні.

Я нічого не роблю — тільки дихаю їй у вухо. Просто тепло. Ніч і тиша роблять решту. І бачу, як її хребет вигинається дугою, як стегна злегка рухаються вперед. Вона намагається встояти, але природніша частина її шепоче: здатися.

— Відпущу за один поцілунок, — кажу м’яко. Торкаюсь носом її щоки. — Бери, якщо хочеш.

— Цілуй, — погоджується вона поспіхом.

Не там. Не в шию, не в щоку. Заводжу пальці під підборіддя, змушую дивитися на мене — без захисту, без маски. В темряві легко знаходжу її губи. Ніжно. Повільно. Не хапаю — вивчаю. Смак м’який, трохи солонуватий від нервів. Вона відкриває рот сама.

Це не поцілунок двох рівних. Це момент, коли хтось здається — і не протестує.

Коли відриваюся, бачу її очі — скляні, затуманені, ще в тому медовому стані.

— Солодких снів, їжачок, — кажу тихо. — Завтра повторимо.

І йду до своєї кімнати, не озираючись. Її погляд у спину відчуваю краще, ніж рушник у руках.