35 Нічні прогулянки

— Тобі знову пише цей виродок? — голос Гліба звучить не гнівно, а небезпечно холодно. Я лише кладу телефон на стіл і мовчу.

— Я сама розберусь, — нарешті кажу. Наче це не впирається кісткою в горло.

— З якого дива? — він різко повертається до мене. — Ти моя дружина. Я беруся за твої проблеми.

— Глібе! — я майже шиплю, щоб не зірватися. — Ми ж домовлялися. Це шлюб на папері, не грайся в рятівника.

— Оце ти зараз кажеш дурниці, — він перехоплює мою руку і підносить до губ. Дотик короткий, але наче струм пробігає через тіло. — Ти вважаєш, що на папері. Для мене це цілком реальне.

Серце стискається так, ніби хтось обмотав його дротом.

— Що ти маєш на увазі? — питаю тихо, намагаючись вирахувати напрям його думок.

— Я дав слово. Узяв відповідальність. І з неї не знімуся, — він дивиться прямо в очі, наче забиває кілок у ґрунт між нами.

— Дякую, — виривається майже пошепки. — Просто я… не звикла до такого.

— Звикнеш, — тихо відкидає, повертаючись до їжі.

Я намагаюся їсти. М’ясо чудове — ароматне, соковите, страва ресторанного рівня. Та в роті лише гіркота. Люда. Борис. Невчасні дзвінки. Життя, яке мало б стати спокійнішим, чомусь вирішило розвернутися проти мене. А він — цей чоловік з холодними очима та гарячими руками — тільки більше заплутує.

Думка про те, що Гліб може діяти не з примху, а з власних мотивів, лякає. Він не скаже. І я знаю себе: якщо звикну до його турботи, тепла, впевненості — розрив буде не просто болючим, а нищівним. Та я ж не збираюся все життя бути дружиною мільйонера. Це угода. Угода. Угода.

Коли ми закінчуємо трапезу, він не пропонує провести мене додому. Лише киває водієві.

— Побачимось ввечері, їжачок, — кидає наостанок і вже набирає когось у телефоні.

У машині намагаюся не дивитись на водія. Але мовчання давить сильніше, ніж слова.

— Ви ж йому мене здали? — питаю, коли ми виїжджаємо з воріт.

— Коли? — він усміхається кутиком губ. — Не пригадую.

Я кусаю губу. Нерви сіпаються, як струна. Та все ж не витримую:

— Ви давно працюєте на Гліба?

— Ще за часів старого, — відповідає.

— Старого?.. Це Каміла згадувала. Про попереднього господаря?

— Діда, — пояснює він. — Він Гліба і виховав. Справи передав йому, коли ще той вундеркіндом був.

— Яким був той дід?

— Справжній бабій і гульвіса, — без тіні осуду, просто факт. — До старості дівок водив. Його сина це доводило до сказу. Через те й не показувався тут роками. А Гліб — навпаки. Майже все дитинство біля діда. Той його і ліпив.

Я мовчу, але питання ще одне свербить.

— У нього не було інших дітей?

Водій видихає важко, ніби довго зважував відповідь.

— Можливо й були. Але не законні. З його апетитами — хто зна. А от у Олега, сина, зі спадкоємцями не склалося. Він постійно боявся, що старий віддасть спадок комусь із племінників, чи — не дай Бог — знайде того загадкового спадкоємця, якому нібито має дістатися вся імперія Ставицьких…

Увечері Гліб так і не повертається. Мозок малює картини: він десь у клубі, у пентхаусі, у чужому ліжку з однією зі своїх коханок. Я мала б радіти. Він мене не торкає, не тисне. Але замість полегшення — отруйне дряпання під грудьми.

Я блукаю кімнатою, рахую хвилини на стелі. Сон не йде. Лише під ранок провалююсь у дрімоту. Навіть гавкіт собак — а я до цього їх у маєтку не чула — не заважає.

Прокидаюся різко. Наче щось впало або грюкнуло. Вуха ловлять тишу, але серце вже гупає в горлі. Хочу води. Обережно виходжу з кімнати й рухаюся коридором до кухні.

Саме в цей момент двері наприкінці коридору відчиняються. І назустріч мені виходить Гліб. Повністю голий. Волосся мокре, плечі блищать від води, у руці рушник. Він витирає ним шию, навіть не підозрюючи, як я застигла на місці.

Я видихаю одне-єдине слово:

— Боже…

А він лише усміхається так, ніби все це — не випадковість, а ретельно спланована сцена.